Виїхати з Королівського Причалу і справді виявилося неважко. Гвардійці Ланістерів усіх зупиняли при брамі, але Йорен гукнув одного на ім’я — і помахом руки їхнім фургонам дозволили виїхати. Ніхто й оком на Арію не кинув. Шукали-бо великородну дівчинку, дочку королівського правиці, а не худореброго хлопчину з обтятою чуприною. Арія й не озирнулася назад. Вона б воліла, щоб Чорноводий Бурчак вийшов з берегів, змиваючи все місто — з Блошиним Дном, і Червоною фортецею, і Великим септом, з усім та усіма, особливо королевичем Джофрі і його матір’ю. Але Арія знала, що цього не станеться, та й Санса досі в місті, тож річка змила б і її. Згадавши про це, Арія вирішила, що ліпше мріятиме про Вічнозим.
Щодо справляння потреб Йорен помилився: це якраз було не найважче — найважче було витримати Ломі Зеленорукого й Пиріжка. Цих сиріт. Когось Йорен забрав з вулиці, наобіцявши, що животи в них завжди будуть повні, а на ногах красуватимуться черевики. Решту він звільнив з ланцюгів. «Варті потрібні добрі люди,— сказав він їм перед від’їздом,— але й ви придастеся».
У темницях Йорен набрав і дорослих чоловіків — злодіїв, браконьєрів, ґвалтівників тощо. Найгіршими були ті троє, що їх він витягнув з чорних камер: вони, либонь, лякали навіть його, тож він тримав їх спутаними по руках і ногах у глибині одного з фургонів, зарікшись, що до самої Стіни вони так і сидітимуть у ланцях. Один був безносий, з діркою в тому місці, де колись стирчав його відтятий ніс; а в потворного опасистого лисаня з гострими зубами й мокрими гнійниками на щоках в очах не зринало нічого людського.
З Королівського Причалу новобранці везли п’ять возів, навантажених припасами для Стіни: шкури й сувої тканини, чавун у чушках, клітку з круками, книжки, папір і чорнило, в’язку кислолисту, глечики з олією, скрині з ліками та прянощами. Фургони тягнули упряжки возовиків, а ще Йорен купив двох рисаків і півдюжини віслюків для хлопців. Арія надала б перевагу коневі, але й віслюк — це краще, ніж їхати на возі.
Чоловіки не звертали на неї уваги, а от із хлопцями їй так не пощастило. Вона була на два роки молодша за наймолодшого сироту, а головне, менша й худіша, і Ломі з Пиріжком вирішили, що вона здебільшого мовчить через страх, дурість або глухоту.
— Тільки гляньте на отой меч у Ковтюха,— одного ранку мовив Ломі, коли вони плелися повз сади та пшеничні поля. До того як його спіймали на злодійстві, він працював підмайстром у фарбаря, тож руки його по лікоть були в зелених плямах. Він не сміявся — ревів, як ті віслюки, що на них вони їхали.— І де такий помийний пацюк, як Ковтюх, хапнув собі меча?
Арія мовчки кусала губу. Вдалині, на чолі валки, вона бачила Йоренів вицвілий чорний плащ, але не збиралася з плачем мчати до старого по допомогу.
— Може, це маленький зброєносець? — втулив Пиріжок. Його мати, до того як померла, була пекаркою, і він цілісінькі дні штовхав по вулицях її візок, вигукуючи: «Пиріжки! Гарячі пиріжки!» — Маленький зброєносець пишного лорда, атож.
— Який з нього зброєносець, глянь на нього! Кажу тобі, меч несправжній. Олов’яний іграшковий мечик, ага.
Арія терпіти не могла, коли вони кпили з Голки.
— Це криця замкової роботи, ти, дурню! — кинула вона, розвертаючись у сідлі й обпікаючи хлопців сердитим поглядом.— Тож ліпше стуліть писки.
Сироти заулюлюкали.
— Де ти тільки взяв отого клинка, Ковтяче? — не припиняв розпитувати Пиріжок.
— Він не Ковтяк, а Ковтюх,— виправив Ломі.— А клинок, певно, крадений.
— Не крадений! — крикнула Арія. Голку їй подарував Джон Сноу. Може, вона й дозволяє хлопцям обзивати її Ковтюхом, але не дозволить вважати Джона злодієм.
— Якщо крадений, то ми можемо його забрати,— сказав Пиріжок.— Усе одно ж він не його. А мені б такий меч придався.
— Ну-бо, відбери його,— під’юджував приятеля Ломі.
Буцнувши віслюка п’ятами, Пиріжок під’їхав ближче.
— Гей, Ковтяче, ану давай меч. Усе одно не вмієш ним махати.
Чуприна в нього була кольору соломи, а згоріле на сонці обличчя лупилося.
«Ще й як умію,— могла б відповісти Арія.— Я вбила хлопця, такого ж товстуна як ти, штрикнула його в живіт, і він помер, і я вб’ю тебе, якщо не відчепишся». Однак вона не наважилася. Йорен не знав про конюшого, і вона боялася й думати, як він учинить, якщо дізнається. Арія була певна, що серед присутніх є й душогубці (оті троє в ланцях так точно), але їх королева не шукає, тож це різні речі.
— Дивіться на нього,— засміявся-заревів Ломі Зеленорукий.— Кажу вам, зараз він зарюмсає. Поплачеш, га, Ковтюше?
Уночі Арія плакала уві сні, бо їй наснився батько. Але зранку, коли вона прокинулася, очі виявилися червоними й сухими, і зараз вона б не змогла зронити ні сльозинки, навіть якби від цього залежало її життя.
— Зараз він штанці обмочить,— кинув Пиріжок.
— Лишіть його,— сказав чорнявий кучматий хлопець, який їхав позаду. Ломі дав йому прізвисько Бугай — за його рогатий шолом, якого він весь час начищав, але ніколи не носив. З Бугая глузувати Ломі не наважувався. Хлопець був старший, та ще й рослявий як на свій вік, широкоплечий, з дужими на вигляд руками.
— Віддай ліпше меча Пиріжку, Арі,— сказав Ломі.— Пиріжок страх як його хоче. Він уже забив одного хлопця до смерті. І з тобою так само вчинить, кажу тобі.
— Я його на землю кинув, та й хвицнув по яйцях, і хвицав, і хвицав, поки він не здох,— вихвалявся Пиріжок.— Потовк його на м’ясо. Яйця в нього луснули й стікали кров’ю, а прутень почорнів. Тож ліпше віддай меча.
Арія витягнула з-за пояса свого тренувального меча.
— Можеш оцей собі взяти,— сказала вона Пиріжку, бо битися їй не хотілося.
— Та це якась палиця! — під’їхав він ближче й потягнувся до руків’я Голки.
Зі свистом дерев’яний меч ляснув віслюка по заду. Ревнувши, віслюк брикнув, скидаючи Пиріжка на землю. А Арія стрибнула з власного коня та штрикнула хлопця, що спробував був звестися, в живіт; зі стогоном Пиріжок знов осів на землю. А тоді вона гепнула його по лицю, і ніс у нього хруснув, як гілка. З ніздрів зацебеніла кров. Пиріжок запхинькав, а Арія розвернулася до Ломі Зеленорукого, який з роззявленим ротом сидів на віслюкові.
— Тобі теж меч потрібен? — гаркнула вона. Ломі, затуливши обличчя руками, заверещав: забирайся!
— Позаду! — крикнув Бугай, і Арія крутнулася. Пиріжок стояв навколішках, тримаючи в кулаці величенький гострий камінь. Арія дозволила йому жбурнути той камінь, але вчасно пригнула голову, і каменюка просвистіла повз. А потім Арія кинулася на хлопця. Той підніс руку, і Арія вдарила по ній, тоді по щоці, тоді по коліну. Пиріжок хотів її схопити, але вона танцюючи ухилилася й гупнула його дерев’яним мечем ззаду по голові. Хлопець упав, але звівся на ноги й покульгав за нею — червоний з обличчя, весь у патьоках бруду та крові. Завмерши в позі водяного танцюриста, Арія чекала. Щойно він наблизився, вона вцілила йому поміж ніг — з такою силою, що якби її дерев’яний меч був гострий, він би вистромився з його заду.
Коли Йорен відтягнув її від хлопця, Пиріжок уже простерся на землі в закаляних і смердючих бриджах, зарюмсаний, а Арія знай дубасила його.
— Досить,— проревів чорний брат, висмикуючи в неї з пальців дерев’яного меча,— ти що, убити хочеш дурня?
Тут Ломі та ще дехто з хлопців заверещали, і старий розвернувся до них.
— Стуліть пельки, бо я вам їх зараз сам постулюю. Ще раз таке побачу — поприв’язую ззаду до возів і так і тягтиму до самої Стіни,— сплюнув він.— А тебе це двічі стосується, Арі. Пішли зі мною, хлопче. Швидко!
Всі дивилися на Арію, навіть троє в ланцях у фургоні. Опасистий, клацнувши гострими зубами, засичав, але вона проігнорувала його.
Старий потягнув її подалі від дороги, за дерева, раз у раз лаючись і бурмочучи:
— Була б у мене бодай краплина глузду, я б лишив тебе на Королівському Причалі. Чуєш мене, хлопче? — прогарчав він останнє слово — він завжди вимовляв його з притиском, щоб вона добре його затямила.— Розв’язуй штани і знімай. Давай, ніхто тебе тут не побачить. Ну!