А в пам’яті дрижить війна
І пізні благості ленд-лізу.
Спокутуєм життя своє,
Справляєм поминки рудіі,
І доля наша повстає
Із пеплу, Матінко Надіє.
1991
* * *
Заждіть!
Бодай одну хвилину
У роздумі постоїмо.
Господь один створив
Людину!
Невже гуртом
Себе вб’ємо?
Востаннє закликають дзвони.
До неба горнеться луна
Циклоп Чорнобильської зони
Онуків наших розпина.
Вагітне серце тисне груди
Про нас думки його незлі:
"Від Вас самих залежить, люди,
Життя і спадщина землі"...
1991
Сім’ї Буряковець
і з села Залісся
на Чорнобильщині
Не гортай невтамовані календарі,
Я осіннього дня подарую не квіти.
Напишу тобі вірш про чаклунство зорі
На грибницях, що вміли нам душі зігріти.
Подарую сумні, мов Полісся пісні,
І тоді неминуче Чорнобиль воскресне.
Пригадаються в дощик закутані дні
І дарунки лісів, серед осені - весни!
1991
РОДОВІД
Я в Україні народився,
Де предок бився між кілків,
І в чорні роки не гордився
Походженням із бідняків.
Міцненька прадідова хата
Збудована з важких століть...
Перефарбована сільрада
На тім фундаменті стоЇть.
А друга хата - за "кордоном",
В святім Чорнобильськім краю.
Там, дограбовуючи зону,
Поклони ідолові б’ють.
Дідів за те лиш розстріляли,
Що вік горьовані були.
І вперше сонця схід проспали,
Коли в могили полягли.
Архівні виплески сувойні
Мій рід висвітлюють мені:
Він масло бив у маслобойні,
Летів у битві на коні,
Навчався по складах читати.
Кував залізо, плів вінок
І першим залучив до хати
Машинку швейну для жінок.
До міри знав і злидні й панство
І щиро, з вдячністю, сприймав
Шляхетство, лицарство, дворянство
І зайвих комплексів не мав.
Та не спромігшись на маєтки
І відірвавшись від землі,
Мої працелюбиві предки
Гуртом пішли у вчителі.
1992
СУМНИЙ ДІАЛОГ
Бабине літо цвіте,
Дівчина заміж іде.
Два роки ждала його,-
Івана суженого.
В селі Ільїнцях служив,
У зоні атомній жив.
Два роки ждала його
Рідного, суженого.
"Іванко, любенький мій,
Мої печалі розвій.
Кажуть, що атоми ті
На малих діток люті?
Що з нас нізащо борги
Взяли свої ж вороги
Щоб в ситі-розкоші жить
Треба їм нас погубить?"
"Дівчино, вірна моя,
Правду скажу тобі я:
Доля у світ подалась,
А повернутися – зась!
Дурили люди мене,
Що лиха доля мине,
А мирний атом не спав,
Серце навіки приспав..."
1991
МОЛИТВА
Поможи, святий Боже,
Нашій долі рудій,
Якщо не допоможеш,-
Зникне крихта надій.
Хай нещастя не сняться
Тільки тисячу літ.
І фатальне "тринадцять"
Не подвоює світ.
Сій усміхнені зорі
Над люстерком води
І Чорнобиль мій хворий
Полікуй від біди.
Поможи, святий Боже,
Нам на хворій Землі,
Щоб завзяття вороже
Не плодило жалі.
Щоб полинного болю
Позбулись малюки,
Приголубили долю
Ще живі козаки.
1991
* * *
Розбуркалось тамоване сумління,
Над вогнищем вселенським - сивий дим,
Його не знало наше покоління,
Знедолене фанатиком рудим.
Чекає час обіцяної волі,
Нуклідну кров висмоктує щодня,
Товчеться голова в байдужім колі,
Сумне минуле кроки не спиня.
На шиях зашморг стискує Чорнобиль
Передчуттям незнаної біди.
Тримаючи по вітру мудрий "шнобель"
Розумний люд тікає хто-куди.
Важіє на душі тягар заліза,
Під серцем холод чорної руки,
Прип’яті до дідівських трьох берізок
Завчасно вимирають земляки.
В обіймах ходить мудре і простеє,
Юнь повсякденням душі оповила,
Не звеличає долю Прометея,
Не проклинає Бога і орла.
І "зевси" кудкудахчуть на престолах,
Букварики вивчаючи на гріх...
І голови всихають на стодолах,
І сльози й сміх.
1990
З блокнота журналіста
Геннадія Кириндясова , котрому
присвячена ця пісня - з медичної
довідки: "Ліквідатор Іванов пре-
тендує на променеву хворобу…"
НЕЛІКВІД
По долям повзає біда передтравнева,
Недбало крутить чорно-білеє кіно.
В нім претендує на хворобу променеву
Цілком ходячий ліквідатор Іванов.
Йому в Мінздраві пояснили без обіди
Його обов’язки, тлумачили права:
"З минулих бід нас так обсіли неліквіди,
Що їх не вміщує твереза голова.
Ми допоможемо, якщо дійде до діла,
Внесем до обліку, підставимо плече,
Ви все одно, до нас надійдете дозрілим!
Цілком сформованим, чого ж вам треба ще?"
А над Чорнобилем дзвенить лиха година,
Скавчить відлуння вседержавних дзвонарів.
Під дзвони ці ми звично втратили людину
В застінках дач і кабінетних лагерів...
Міраж майбутнього безликий і недбалий
І біль пронизує Україну мою,
Коли подейкують треновані вандали,
Як жити радісно в нуклідному раю...
На телеграфі горошинами об стінку
Дарма клопочуться стривожені кюрі:
"Цілком дозрілий ліквідатор Іваненко
Вже неспроможний турбувати лікарів.."
А над Чорнобилем дзвенить початок віку
Стійким відлунням вседержавних дзвонарів.
За дзвоном цим не чути болісного крику
В застінках дач і кабінетних лагерів...
1991
* * *
Чи вам не страшно за сумні краї,
Шановна впорядкована громадо?
Знущання над Чорнобилем моїм -
Це апогей сумний, Радянська Владо!
Тут комунізм для всіх, бо вимруть всі,
Тут достроково хрестики здіймають,
І дивний край священої краси
"Чорнобилем проклятим" називають.
Я зневажаю вас, страшні жерці!
Вас, бракороби, неучі і сноби,
Зі мною разом - всі живі мерці,