Героїв славити в борні
І серцем - серце захищати!
Зозулі прокують літа
І чорноземи, кров’ю вмиті,
В долонях вигріють жита
І щем любові
В Заповіті.
1995
УКРАЇНІ
Можливо є тому причина,
Що точить шашіль ті дуби
Під котрими козак дівчину
До самозречення любив.
Література і культура
В безглуздій тішаться борні:
Ростуть стоги макулатури,
А жито, - пріє на стерні.
Нависла хмара над Тобою,
Вже й мову крадуть у сім’ї
Жидозкацаплені ковбої
І "вірнопіддані" твої...
1995
СПОМИН
Без стежечки - слова
Йдемо навпростець,
Триває розмова
В дуеті сердець...
Даруєш колишнє
Видіння мені:
Засватані вишні,
Розвиднені дні,
Миттєвості - ночі
Без подиху снів,
Закохані очі
І сповідь весні...
Несу тобі в жменях
Живої води
І в сірім буденні
Освячуєш ти
Полісся відгомін,
Сумління моє..
Уклін тобі, спомин,
За те, що ти є!
1995
Чорнобиль
ОНУКОВІ
Андрію Старченку
(народився 30 травня 1986)
Зірки зварились в юшці,
Та юшка - не для нас.
У вічності на мушці
Несамовитий час...
Не звернешся до суду,
Не знайдеш вороття,
Привласнили іуди
Чорнобильське життя.
А нас будення топче,
Онук воює з ним...
Не піддавайся, хлопче,
Хворобам навісним!
Хай знають мама й тато,
Весь мир святих сердець,
Який ти ліквідатор
Який ти молодець!
1995
* * *
Хоч маєш правду і права, -
Не трапиш вірної дороги,
Якщо не тямить голова,
Що роблять власні руки й ноги.
Заполонило кроки діб
Життя, де логіка відсутня:
Їмо американський хліб,
Вбиваючи своє майбутнє.
Бодай би видохли вони,
Оті безроди товстопузі
Які, не тямлячи вини,
Болото розвели на лузі.
Озера висушили вщерть,
Малі річки повипивали.
Їм до вподоби наша смерть!
Їм крові щирої - замало!
Дніпро отруєний всиха,
У білокрів’ї Україна,
Зліта годинонька лиха
На майбуття онука й сина.
У край Чорнобильський, святий,
Скажений атом допустили!
Давайте ж авторів сюди,
До нас, до братської могили.
Не йдуть, сичать, гадюча стать.
Констатувати гірко мушу:
Їм до вподоби кров смоктать,
Уп’явшись щелепами в душі.
Та кара не мине свята
Ні плазунів, а ні шуліки!
То ж непереливки катам, -
Малим, величним і великим.
1996
* * *
Сиджу на атомній могилі,
Хоч "Укриття" її ім’я.
Дивлюсь на сосни порижілі, -
Між ними доленька моя.
Моє життя, моя могила,
Мій рід козацький, розмашний,
Котрий чужа, ворожа сила,
Штовхнула в край оцей сумний*,
Сумний і сильний, і ласкавий,
І незбагненно молодий,
Котрий не мав сумної слави
І не бажав комусь біди...
1996
_____________
* Предок - козак Батурин-Котляренко
БЛАКИТНИЙ РЯСТ
Заблукали пісні. Задрімали світанки.
У мізки напливав неприкаяний чад.
Нишкли села міцні, де співалось до ранку,
А серця і слова милували дівчат.
Повсякдення і сни випадковим не застим.
І журитись у грі ми звикали дарма:
Небосхили ясні уквітчалися рястом.
І сумних кольорів понад щастям нема.
Нездоланні рілля і блакитні узлісся,
Україна свята виліковує жаль.
Ворог в душу стріляв, а поцілив Полісся, -
Це не перша біда, не остання печаль.
Зберіга родовід нашу пам’ять і тіло,
Мирні села й міста звикли в битвах палать.
Наш пітьмарили світ, плоть і кров нам труїли,
А тебе, висота, неспроможні здолать!
1996
Ладижин - Чорнобиль
Чорнобилянам
Валентині та Івану
Туменкам
* * *
Іду до вас!
В Чорнобильській оселі
Байдужий час притулку не знайде,
Бо мозолі на душах староселів,
А в мужнім серці полум’я руде.
Не проклянем, бодай, найзлішу днину,
Цінуєм сміх і волі благодать.
Лиш звинуватим черству ту людину,
Котра людей примусила страждать.
Та вже Іван будує й смолить човна,
Готує Валя друзям пироги,
Чекає нас заздравна чаша повна,
Хай прозрівають черстві вороги!
1996
НА ЧАСІ
Бодай собі зізнатись мушу,
Що над проваллям стоїмо,
Бездушно крига студить душу
І розум ссе голодомор...
Убогі трубадури часу
Засилля рекету й ракет...
Такого ти й не снив Тарасе
Як ясновидець і поет.
На "розвитую" вбогість духу
Поклавши кращії роки,
Гуртом "досмоктують" сивуху
Та "гнуть" байдужі "матюки".
Перепродавши велич роду,
Вже "бутафорські козаки",
Несуть забрьохану свободу
В свої оббрехані кутки.
1997
САМОСЕЛИ
Осінніх сліз не ллють благенькі стріхи,
А листя скрізь висвітлює буття.
Земляк погриз чорнобильські горіхи
І щедрий ліс почистив до пуття.
Вже десять літ, як виживають села
І береже від бід своя земля
І москалять нас хвацько “самосели”,-
Поліщуків! Древлян! Чорнобилян!
Вже десять літ несправедливе слово
До нас недбало тулить бюрократ,
Вже десять літ живемо “тимчасово”
Щоб тимчасово, вдома, помирать.
Вже десять літ на мирнім полі бою
Долаєм біди, виділені нам,
Свої нукліди заберем з собою,
Щоб не дістались нашим дітлахам.
Поліський люд, народе мій великий!
Благословить нас праведна рука
Ми рідний край відродимо!