Нагорі майнула ще одна жіноча постать — легка, зграбна, рухлива.
— Фрейлейн Бергер! — радісно заволав бравий фронтовик. — Чи впізнаєте старого друзяку Отто Шульца? — одразу повідомив, як його тепер звуть.
— Отто, оце сюрприз! — Такий знайомий і зараз непідробно схвильований голос. — Неймовірно, ви і — тут! Якими вітрами!
— Вітри дмуть зі сходу!
Крістіна щасливо засміялася.
Вона вже була перед ним — молода, гарна, уся якась світлоосяйна. А він не вгавав:
— Ось навідався: дали відпустку. Вперше за всі роки війни.
— Надовго до нас?
Він знову поглянув на годинник:
— На жаль, лише на три години і вже сім хвилин. Як плине час!
— Так мало…
— Що поробиш? Але дозвольте передусім побажати найліпшого здоров’я і життєвого щастя вашій дитині.
— Хто вам сказав про це, Отто?
— Повітря! У цьому домі пахне малюком… Син чи донька?
Відповіла фрау Шеєр, поважно й дещо врочисто:
— У родині Шеєрів одвіку народжуються тільки сини.
— Яке ім’я дали?
Тепер відповіла Крістіна, наслідуючи поважну інтонацію фрау:
— У родині Шеєрів новонароджений одвіку прибирає тільки ім’я діда.
— Виходить — Теодор, — продемонстрував свою неабияку обізнаність Отто Шульц. — Чудова традиція! А як називаєте пестливо?
— Тедді.
— Хоч поява Тедді для мене й несподіванка, — мовив Шульц, — дарунки — при мені.
Він відімкнув чемодан і почав викладати на журнальний столик одне за одним: добрячий шмат товстенного сала, важкі кружальця домашньої ковбаси у смальці, здоровезну, білу, запашну хлібину, в’язанку соковитої цибулі, пучечки часнику — типові «дари Східного фронту». Само собою — великі консервні бляшанки.
— Що ви, пане Шульц! — слабко намагалася відмовитися від тих щедрот фрау Шеєр. — Вам самому нічого не залишиться!
Гість повчально проголосив:
— Солдати фюрера, щоб ви знали, фрау, не голодують. Ще б пак! Нас харчує вся Європа!.. А тут, у вас в Берліні, — я це бачив, — у продуктових крамницях виставлені самі муляжі. Хіба ж прогодуєш Тедді лакованим картоном?
— Шкода, що у вас так мало часу, — дещо засмучено мовила Крістіна.
— Що вдієш — війна! — значуще озвався Отто Шульц. — Події на фронті не зважають на наш настрій та бажання. — І до фрау Шеер: — Гарячий подмух війни жене людей, мов соломинки, в самісіньке пекло.
— Ми вас і зустріти не зможемо як слід, — зітхнула Крістіна. — От і зараз мені час прогулювати малого…
— Далеко?
— Та ні, у нашому садочку.
— О! Тоді дозвольте мені скласти вам товариство.
— Добра думка! — підтримала фрау Шеєр. — Тим часом я встигну щось зготувати. Негарно проводжати в путь вояка з порожнім шлунком.
Віт зустрів хазяйку бурхливою радістю. Проте, що цікаво, вибрикував обережно, щоб не зачепити коляску з немовлям. Отто Шульца пес насторожено обнюхав, а потім вклинцювався поміж ним і першим у житті Тедді персональним транспортом — коляскою. Цей його маневр не лишився незауваженим.
— Дивовижний собака, — сказала Крістіна. — Ніхто його цього не навчав, а він вважає своїм першим обов’язком захищати Федька.
Це миле, несподіване ім’я — Федько — пролунало в різкій, джерготливій німецькій мові дивним, м’яким дисонансом.
«Так, народився Федько, — погодився подумки посланець із Москви, — а ніяк не Тедді. Бойовий хлопчина, з пелюшок — конспіратор!»
Коли вони відійшли далеченько від дому, Отто Шульц раптом зупинився:
— Маріє!
Вона завмерла, відчуваючи, що зараз станеться щось незвичайне, інакше Олексій Марков навіть наодинці не дозволив би собі назвати її справжнім ім’ям.
Радянський розвідник прямо на її очах якось невловимо набрав святкового, урочистого вигляду.
Тихо, але виразно карбуючи кожне слово, проголосив:
— Мене уповноважено повідомити: Указом Президії Верховної Ради СРСР вас нагороджено орденом бойового Червоного Прапора. Від душі поздоровляю!
У Крістіни навернулися на очі сльози.
— Служу Радянському Союзу! — відповіла ледь чутно, а хотілося гукнути на весь світ.
— Ще раніше вас було нагороджено медаллю «За бойові заслуги» і підвищено у званні. Тепер ви — старший лейтенант Радянської Армії. Ще раз щиро здоровлю вас!
— Служу Радянському Союзу! — вже зовсім нечутно проворушила губами розхвильована жінка.
Але це були ще не всі вісті з рідної Батьківщини.
— І ще, Марійко, зі мною думки і вітання вашого Кості, — не вгавав Марков, не даючи їй і хвильки на емоції, — часу справді було обмаль, а завдання необхідно виконати у повному обсязі. Скільки витрачено зусиль і залучено людей, щоб він лише на кілька годин потрапив до Берліна! На побачення, яке, зрештою, було службовим…