— Добрий пес не гавкає на своїх приятелів, — сказала Агнешка.
— Ти, мабуть, наморилась, зголодніла? На обід у нас завжди риба. Вітольд приносить щодня свіжу. Але ти, певно, хочеш кисляку, сиру, яєць?
— Авжеж.
— То скоч, донечко, до нашого знаменитого холодильника і витягай припаси! А чи не хочеш відпочити?
— Дякую. Я виспалась у батьків Марціна, мого помічника на станції. Коли прийде Вітольд?
— Найпевніше, вже як споночіє, так щодня! Дякуючи тобі пообідаю вчасно й не сама.
Маленький будиночок заріс диким виноградом і просто вгинався під масою листя і гілля. В мисці на лаві червоніли порічки. Все таке знайоме і рідне, що дівчина на мить забула про свої клопоти.
Агнешка перебігла двір і біля пагорка, на якому росли фруктові дерева, схилилась над колодязем. Холодний вологий ланцюг опік руки.
— Гей, ти! — закричала до свого образу, що мерехтливо тремтів у водяному свічаді, а голос аж загув, глухо відлунюючись у глибині.
— Врізати масла чи взяти весь кавалок? — крикнула в бік будиночка, витягуючи відерце, яке правило в цьому малому господарстві за холодильник.
— Все забирай, тут вріжемо! І висмикни, будь ласка, дрібку петрушки та цибульки. В тебе молоді ноги, вмить добіжиш.
Агнешка повернулася в хату з повним кошиком. У знайомих темних сінях побачила діжку з водою. Наливати її було завсідним обов'язком Вітольда.
В кухні пані Анна варила картоплю на електричній плитці.
— Газу досі немає?
— Атож.
В світлиці пані Анни — барвисто й затишно, повно книжок, квітів і прегарної кераміки, стіл застелений квітчастим обрусом.
Агнешка поставила на стіл сир, хліб і за давньою звичкою зазирнула до сусідньої кімнати, де була поличка з улюбленими Вітольдовими книжками. Тут усе виглядало по-іншому. Вітольд жив як спартанець. На підставці лежав рибальський обладунок. Сріблясто вилискували блешні, червоніли поплавки. Вікно затуляв шмат мережі. Посередині висів брезентовий одяг і крислатий рибальський капелюх.
Агнешка потяглася до книжок на самому верху, перегорнула сторінку, з цікавістю приглядалась до полярного краєвиду.
— Вже зачиталась, — пані Анна стала на порозі.
— Виявляється, я не читала «Таємницю шостого континенту», — відповіла Агнешка, закриваючи книжку. — Не знала, що Антарктида дістала назву континенту Наук і континенту Миру. А це важливо…
— Моя люба, з'їж що-небудь. Картопля вже зварилась.
Сіли до столу.
До цієї оселі якось не насував Юн зі своїми справами прибульця з далекої планети Атіс. Агнешка ладна були повірити: його приліт їй приснився. А реальність то ріка, що виблискувала на сонці, нагріте листя виноградної лози, яка гойдалась над хвірткою, мов дивна корона, і лагідні очі пані Анни.
— Дядечко писав? — допитувалась пані Анна, наливаючи в тарілку кисляку.
— Писав. Запрошує до себе на кілька років, аби могла спокійно вчитися.
— І поїдеш? Світ за очі, до Австралії?
— Подала документи. Побачимо, що з того вийде.
— Але ж ти не залишишся назавжди з кенгуру?
— Як же я житиму без Варшави й Сероцька?!
— За Сероцьк забудеш, скоро матимеш власну родину. Не переч. Знаю, ти може й не хотіла б цього, але життя бере своє. І шкода мені тільки, що не хочеш заміж за Вітольда.
— В нього ж є симпатія? І взагалі Вітольд мені не освідчувався.
— Кого ти називаєш — симпатія? Оту особу з ліловим волоссям і вискубаними бровами? Він сам казав — це несерйозно. Насправді ж він тільки про тебе думає.
— Як брат. Як рідний брат. І я дуже ціную його братерську приязнь.
Пані Анна зітхнула.
— Ви ще пошкодуєте за свою легковажність. І з ким тобі, люба, буде краще, як з ним? Завше зможеш на нас розраховувати.
— Знаю. Вже й зараз набридаю телеграмами і проханнями.
— А, ти про Атлантиду? Одібрала, донечко, мою посилку? Знадобилась вона тобі?
— Ще й як! Хотіла б знати якомога більше про синів Сонця.
— Знала, що думатимеш про них, ти теж зачарована сонцем, як і я.
В сінях дзенькнуло поставлене відро.
— Вітольде, — спитала пані Анна, — ти? Помий руки та йди обідати. У нас гостя. Чому це ти раніш повернувся?
Риба не клює, — почувся молодий бас.
Тільки тому? — осудливо сказала пані Анна.
— Пробачте, — поправився він, стоячи на порозі, — я чув, що Агнешка приїхала. Як ся маєш? Ти погарнішала. Коли в тебе засмаглий вид, волосся видається зовсім золотим. Мамо, все-таки ти повинна вплинути на Агнешку, аби пішла за мене заміж.
— Мені соромно за тебе, — чорні очі пані Анни блиснули щирим гнівом. — Що то за чоловік, котрий просить допомоги, прагнучи коханої. Ще трохи, і ти станеш холодний, мов риба.
— Ну от, замість допомогти, ти мене паплюжиш! — мовив син з удаваним обуренням. — Присягаюсь бородою Магомета і своєю власною, це мачуха, а не мати. Не слухай матері, Агнешко, і не бійся ні мене, ні риб, ані річки. Давай-но попливемо на човні. Побачиш і чуда, і дива. Сучасні люди не завдають собі клопоту цікавитись тим, що діється навкруги. Наслухаються того, що різні хлопчиська щебечуть по радіо, І думають, ніби вже все знають. А життя треба відчути, треба побачити його самому. Агнешко, напиши повість про людей і Буго-Нарви. Які це прекрасні людні! І те, що вони роблять, багато цікавіше за всі байки про Атлантиду.
— Хочеш показати сучасні дива? — сказала дівчина. — Цікаво, скажи в такому разі, що ти показав би тому, хто прибув до нас з іншої планети? Що ти маєш за найцікавіше на Землі?
— Тема капітальна! — надув губи Вітольд. — Матінко, налий-но мені ще цього смаковитого молока! Що б я показав? Гм. Перше я б запровадив його на якусь з міжнародних нарад.
— На яку?
— Важко вибрати. Немає дня, щоб у столицях великих чи менших держав не відбувались такі конференції. Вони, мабуть, найхарактерніша риса нашої епохи, означають зміцнення світу, який єднається, попри політичні складності.
— Вітольде, ти страшенно розумний! Кажи далі.
— Мамо, незважаючи на твої інтриги, мої шанси ростуть. — Вітольд випростався і поправив бороду гордовитим рухом. — Питай, Агнешко, відкрию тобі скарбницю моєї мудрості, тільки проковтну кусник хліба з маслом.
— То з чого б ти почав, Вітольде?
— Показав би злагоджену роботу представників дванадцяти націй в Антарктиді; показав би рівень води в Буго-Нарві, де вже збудовано греблю й гідростанцію. Я тобі покажу, Агнешко. А через пару літ приїдеш і замилуєшся чудовою територією для відпочинку шістдесяти тисяч чоловік.
— Вітку, скажи, кого б ти повідомив про прибуття гостя з іншої сонячної системи?
Хлопець скривився, наче скуштував чогось гіркого.
— Нікого, — відповів за хвилину.
— Як нікого? Коли хочеш показати йому Землю, слід повідомити про нього… І взагалі, кого повідомляють в такому випадку? Кого першого?
— Міліцію, — буркнув, — я б сам не втручався у таку справу.
— Що ти кажеш? — обурилась Агнешка.
— А хіба ти не знаєш про аферу в Італії?
— Яку? — спитала Агнешка, міцно стискаючи пальці.
— Не чула? До Рима з'їхались німецькі пройдисвіти, видаючи себе за посланців вищих істот. Цього разу з Марса. І як представники майбутньої Держави світу, котру вони мали створити, давали за великі гроші відпущення гріхів, щось на взірець індульгенцій. Важко повірити, що людське безглуздя таке безмежне, але факт лишається фактом: вони продали цих папірців аж на тридцять тисяч доларів. Дурнів вистачить на цьому найкращому з світів, яким є наша старенька Земля. Ті пройдисвіти сидять за гратами, але, мабуть, вже з'явились їхні послідовники?
Агнешці здалося, ніби тільки тепер вона заглянула в глибину бездонного колодязя. Вона затремтіла.