— Але… Це правда!
— Ага, — докірливо покачав головою Яблонський. — Правда. Така ж, як з отією зміюкою. Думаєте, я не знаю, який цирк утнули ви отут учора? А тепер уже мнете гостей з Венери?
— Але ж він тут, — розгублено мовив Марцін. — Відразу як блиснуло, він з'явився, зробилось червоно і…
— Червоно? Згоден. Виясняв. Справді, впав метеорит, а ти плітки розпускаєш. Ганьба! Щоб я більше цього не чув!
Яблонський дивився суворо, сподіваючись — Марцін вибачиться, мовляв, він пожартував. Хлопець зазирнув до намету. Карта світу висіла там, як і завжди, і не вірилось, що рука незнайомого торкалась блакиті океану. Чи не приснився йому той гість з космосу? А може, то якесь марево? Таке трапляється в Африці, то могло з якихось причин трапитись і в Польщі, саме на станції «Під планетою»? Тільки дивне те марево, де подають сигнали і приходять з візитом.
— Кажеш, його нема? — почув він і одвернувся.
Не вірячи власним очам, вдивлявся в останній з наметів для гостей. Звідти вистромилась розпатлана голова Короля Вужів. Дільничний повагом рушив до нього, тримаючи велосипеда.
— Ви, громадянине, звідки тут узялися? Постать Яблонського закрила на хвилину цього нахабу.
Відповідь звучала цілком природно і зрозуміло.
— З Груйца. Трохи заблукав уночі й забрів сюди. Сьогодні ж пропишусь.
— Кожний громадянин має право перебувати двадцять чотири години без прописки, — навчав його Яблонський. Недобре, — звернувся він знову до отетерілого хлопця. — Недобре. Молодий ще. Зелений. І все ж недобре. Може, про хулігана теж вигадали?
Він одштовхнувся ногою і легко скочив на велосипеда. Марцін дивився на нього з таким відчуттям, ніби з'їв жабу. Завжди прихильний до них Яблонський тепер звинувачував його в дурних брехливих жартах. А він казав щиру правду.
— Даруйте за клопіт, — бурмотів Король Вужів. — Але один вуж утік од мене, і я гадав, він десь тут. Тепер я вже й справді піду.
Зачесав розкуйовдженого чуба, насунув шапку, взяв валізку і за хвилину зник між деревами.
Десь опівдні Марцін почув Гапине гавкання. Може, Агнешка повернеться сама, і виявиться, що гість з космосу йому таки наснився? Та ні ж бо. Поруч дівчини Марцін побачив високу постать нічного гостя.
До нього наближався прибулець з іншої планети, а довкола нічого не мінялось. Станція точнісінько така, як і щодня. Камінь на шворці злегка гойдався, тріпотів на вітрі прапор. Та й сам Юн анітрохи не схожий на жодну з тих химерних істот, мешканців інших планет, котрих Марцін бачив у фантастичних фільмах. Очі йому не стирчали на ніжках, і над головою не стриміли антена.
Тільки його одяг був не звичайний. Сорочка без швів. Навіть біля комірця й по боках. Невже її видимали, мов скляну плашку? І матерія чудна — матова, схожа на світле небо, такої хлопець ніколи не бачив.
— Куди ви ходили? — спитав він у Агнешки.
— Заховали зореліт. Народ тут різний ходить, можуть пошкодити. А той пічний птах не з'являвся?
— Ні.
— Не забувай про нього. А за Юна ні слова, — додала, знижуючи голос.
— Дзвонив Антек, і приходив дільничний Яблонський, питали, хто є на станції. Так я їм і розповів.
— Ну то й що?
— Образились, подумали — я з них кепкую.
— Так тобі й треба, аби не говорив багато. Настане час, сама розкажу кому слід.
На сніданок Марцін подав каву зі згущеним молоком і хліб з сиром. Гість їв поволі, смакуючи кожен шматок. Довгі топкі пальці торкались предметів легко і впевнено.
Агнешка швиденько проковтнула кілька кусників і заходилась шукати клаптик паперу.
— Що ви хочете написати?
— Шукаю способу порозумітися.
— Але ж ви його розумієте?
— А, — знизала вона плечима. — Того замало.
— Навіщо ви малюєте геометричні фігури?
— Зараз побачиш. Юне, ти вже поснідав?
— Ти наївся? Отже, дивись, — і піднесла йому папірець до очей. — Бачиш, Юне: це трикутник, квадрат. Коло. Еліпс.
— Трикутник, — поволі повторив він, — квадрат, коло, еліпс.
— А тепер дивись гарненько.
Вона оточила коло вісьмома еліпсами, на кожному поставила крапки різної величини
— Це Сонце, — почала вона, посуваючи кінець олівця від кола до крапки. — А далі Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн Уран, Нептун, Плутон. Земля, — повторила дотикаючись знову третьої крапки, — Земля, — обвела рукою зелену галявину, і карту, і всіх. — Ти прилетів на Землю.
— Земля. — Юн устав і підійшов до карти. Вдивлявся в неї з виразом смутку і туги. Обвів поглядом материки і, затримавши очі на Атлантичному океані, поклав руку на його блакить.
— Хочеш знати, що це за континент? — здогадалась Агнешка. — Чекай, зараз я тобі розповім. Це Європа. Бачиш, ми знаходимося в цьому місці. Нижче — Африка, а на сході Азія. А ось на західній півкулі — Америка. Тепер подивися вниз. Той великий острів теж континент. Називається він Австралія. Це вже всі. Пробач, ще є біла крига Антарктиди.
Юн злегка здригнувся.
— Забула про неї, бо там немає людей. Там є тільки наукові станції.
Він глянув униз, але його очі знову затримались на Атлантичному океані.
— Це Атлантичний океан. Атлантика. На ньому є тільки острови.
— Атлантика? — повторив. — Атлантика?
Світ зовні лишався таким, як і завжди, але для Марціна він став раптом непевний і бентежний; хлопцеві все валилося з рук.
Марцін вештався між наметами, коли на станції з'явилась велика група туристів.
— Що нового в світі? — допитувались вони. — Який прогноз погоди?
— Зіпсувалося радіо, — сказав він, коли вже не міг мовчати.
Агнешка вимкнула радіо, не сказавши, навіщо вона це робить.
Опівдні з'явився Вєшек — приніс обід для обслуги станції.
— Вожатий питав, може, ти хочеш піти з експедицією?
— З якою це експедицією?
— Десь недалеко впав метеорит. Вожатий вирішив його знайти, і вранці почнемо прочісувати всю територію. Підеш?
— Ні, не можу.
І, накладаючи обід, прикидав, чи вистачить на трьох.
Вєшек обвів поглядом розвішані на стовбурах рюкзаки, білизну на шворках і мовив: У вас багато гостей, еге ж? Коли схочеш піти, Марціне, я лишуся за тебе.
— Ні, дякую. А втім, коли хочеш нам допомогти… то скажи там, хай дають більше харчів. Бо я щось цілий день голодний.
— Як Дондек? — засміявся Вєшек, складаючи судки. — Ми звемо його Містер Ненажера Перший, — він з'їдає найбільше окрайців хліба з маслом. Скажу Дондкові, що в нього з'явився конкурент.
По обіді гості подалися до крамнички робити закупки. Агнешка пішла гуляти з Юном, і Марцін лишився сам. Оновила його нудьга й байдужість. Агнешка нічого не розказує йому за Юна. І поводиться якось дивно: вимкнула радіо, заборонила говорити будь-кому про космічного гостя. Щоправда, то нелегка справа, але ж нікуди не дінешся. Вони ще й відповідатимуть за незареєстровану людину. Та ще таку людину!
Проте хай Агнешка робить, як знає. Він не пхатиме носа куди не слід. Шкода тільки, що не пішов з експедицією. Можна було б досхочу набалакатися з Антком.
— Марціне, — запона легко затріпотіла, — чом сидиш поночі?
Агнещина постать з'явилася на темнім тлі. Почувся тріск замикання контактів, і він побачив її обличчя в ореолі ясного волосся.
— Марціне, ти сердишся на мене, правда?
Він не міг брехати, коли вона дивилась на нього своїми чистими щирими очима.
— Марціне, — Агнешка сіла біля короткохвильовика, сперши лице на долоні. — Скажи, що ти зробив би на моєму місці?
— Розказав би все вожатому.
Вона нетерпляче відкинула назад волосся.