Енн Тайлер
Блакитне мереживо долі
Частина перша
Не можемо піти, доки живий наш собака
1
Однієї пізньої липневої ночі 1994 року Реду та Еббі Вітшенкам зателефонував син Денні. Вони саме збиралися лягати спати.
Еббі у нічній сорочці стояла біля комоду та повільно виймала одну за одною шпильки зі світлого волосся, зібраного у пучок. Ред, худий чорнявий чоловік у смугастих штанях і білій футболці, присів на край ліжка, щоб зняти шкарпетки.
Тому коли на нічному столику задзвонив телефон, він одразу відповів.
— Будинок Вітшенків, — сказав Ред. — Ну, привіт.
Еббі відвернулася від дзеркала, тримаючи руки вгорі над зачіскою.
— Що ти таке кажеш, — вимовив він без питальної інтонації. — Що-що? — сказав у слухавку. — Та якого дідька, Денні!
Еббі різко опустила руки.
— Алло? — перепитав Ред. — Чекай. Ти чуєш? Алло?
Якийсь час він просто сидів мовчки зі слухавкою у руці, лише потім поклав її на місце.
— Що сталося? — запитала Еббі.
— Сказав, що він гей.
— Що?
— Сказав, що йому треба мені дещо повідомити: він гей.
— І ти поклав слухавку?!
— Ні, Еббі, це він поклав слухавку. Я встиг лише сказати: «Якого дідька», і він кинув слухавку. Усе.
— О, Реде, як ти міг? — скрикнула Еббі. Вона рвучко повернулася, наспіх накинула безбарвний халат, що колись був рожевим, і щільно зав’язала пояс.
— Що на тебе найшло? — докірливо запитала вона.
— Але ж я не хотів нікого ображати! Тобі телефонують, повідомляють подібні речі, і все, що ти можеш сказати — це «якого дідька?» Хіба ні?
Еббі прибрала волосся, що неохайно спало на лоб.
—Усе, що я хотів сказати, — продовжував Ред, — це: «Денні, що ти вигадаєш наступного разу, аби ми почали хвилюватися за тебе?». І він зрозумів, що саме це я мав на увазі. Повір мені, він точно знав. Але тепер він звинуватить мене в обмеженості, синдромі прискіпливого татка чи у чомусь там іще. Про це свідчить і те, як швидко він кинув слухавку, наче лише й очікував, що я скажу щось подібне.
— Гаразд, — сказала Еббі і спробувала поглянути на ситуацію раціонально. — Звідки він телефонував?
— Хіба ж я знаю? У нього немає фіксованої адреси, він не виходив із нами на зв’язок усе літо, встиг двічі змінити роботу, як нам із тобою відомо, а може і більше, про що нам не відомо… Дев’ятнадцятирічний хлопчина, а ми навіть не знаємо, у якій частині світу він зараз!
— Може, він телефонував з-за кордону? Ти чув якесь шипіння у слухавці? Подумай. Чи, може, він телефонував звідси, з Балтимора?
— Я не знаю, Еббі.
Жінка сіла поруч із чоловіком. Матрац трохи прогнувся з її сторони.
Еббі була великою, як то кажуть, солідною жінкою.
— Ми мусимо знайти його, ― сказала вона і додала: — Нам треба купити цей, як там його?.. Визначник номера.
Вона нахилилася вперед і злісно подивилася на телефон.
— Господи, я хочу визначник номера цієї ж миті!
— Для чого він тобі? Щоб ти мала змогу зателефонувати своєму синові? Відкрию тобі секрет: він може просто не відповісти.
— Він зі мною так не вчинить. Він має здогадатися, що це саме я йому телефоную, я впевнена, що він відповість.
Еббі зіскочила з ліжка і почала ходити туди-сюди персидським килимом, що вже витерся посередині і став геть білим із того часу, як у неї з’явилася така звичка.
Кімната виглядала досить симпатичною, просторою і гарно обставленою, та все навколо — старим і потертим. Це свідчило про те, що мешканці давно перестали звертати на неї увагу.
— А який у нього був голос? — почала розпитувати дружина. — Він був знервований? Чи засмучений?
— Із ним усе добре, не хвилюйся.
— Це ти так кажеш… Може, він був п’яний, як думаєш?
— Вибач, але я справді не знаю.
— А з ним поряд був іще хтось?
— Я не знаю.
— Може, якийсь чоловік?..
Ред похмуро глянув на дружину і досить різко відповів:
— Ти жартуєш? Тільки не кажи, що ти повірила у цю брехню!
— Звісно, це правда! Він не телефонував би, якби це був жарт.
— Схаменися, Еббі, хлопчина точно не гей.
— Звідки ти знаєш?
— Це… просто неможливо! Послухай, — зітхнув Ред. — Я розумію, що незабаром ти почуватимешся ніяково, казатимеш: «Ой, я трохи погарячкувала».