— «Хто міг би витримати життя, якби не надія на смерть?» — тихо прошепотіла Валансі. Це, звісно, була цитата з якоїсь книжки Джона Фостера.
— Я рада, що все тобі розповіла, — зітхнула Сіссі. — Я хотіла, щоб ти знала.
Сіссі померла через кілька ночей після того. Галасливого Абеля не було вдома. Коли Валансі побачила, як змінилося обличчя Сіссі, то хотіла подзвонити до лікаря. Але Сіссі їй не дозволила.
— Валансі, нащо? Він нічим мені не допоможе, я вже кілька днів знала, що це — близько. Дозволь мені померти спокійно, люба, просто дай мені руку. Ой, я така рада, що ти тут. Попрощайся з батьком за мене. Він був до мене такий добрий, як умів, — і Барні. Знаєш, я думаю, що Барні…
Але спазматичний кашель не дав їй докінчити і вимучив її. Коли він закінчився, вона заснула, все ще стискаючи руку Валансі. Валансі сиділа мовчки. Вона не боялася — і не жаліла.
На світанку Сіссі не стало. Вона розплющила очі та глянула повз Валансі, наче побачивши щось, що змусило її раптом щасливо посміхнутися. І так, посміхаючись, померла.
Валансі схрестила руки Сіссі на грудях і підійшла до відкритого вікна. На східній стороні неба, на фоні палаючого сходу сонця висів старий місяць, такий гарний і стрункий, як молодик. Валансі ніколи раніше не бачила такого старого, старого місяця. Вона дивилася на нього, блідого і зникаючого, аж доки він не зблід і не зник зовсім у сяйві нового дня. Маленьке озерце у полях блищало в сяйві ранкової зорі, як велика золота лілія.
Але Валансі здалося, що світ захолов. Вона знову нікому не була потрібна. Не жаліла, що Сесілія померла, жаліла тільки, що їй довелося стільки вистраждати. Але тепер уже ніхто не міг заподіяти їй болю. Валансі завжди думала, що смерть жахлива. Але Сіссі померла так тихо, — так лагідно. І ця остання мить — віддарувала її за все. І тепер вона лежала, наче у білому сні, виглядаючи як дитина. Прегарна! Всі сліди болю й сорому щезли.
Галасливий Абель, як йому і належало, повернувся з галасом. Валансі зійшла і сказала йому. Від потрясіння він одразу ж протверезів. Упав на сидіння брички, схиливши велику голову.
— Сіссі померла, — Сіссі померла, — непритомно сказав він. — Я не думав, що це буде — так скоро. Померла. Вона завжди збігала мені назустріч по стежці, з маленькою білою рожею у волоссі. Така була гарна маленька дівчинка. Така добра маленька дівчинка.
— Сіссі завжди була доброю дівчинкою, — сказала Валансі.
РОЗДІЛ XXIV
Валансі сама нарядила Сіссі для похорону. Нічиї чужі руки не сміли торкатися цього жалісно-схудлого маленького тіла. Старий будинок був вичищений до блиску. Барні Снайта не було. Він зробив усе, що міг, щоби допомогти Валансі — покрив бліду Сесілію білими трояндами з саду — і від’їхав на свій острів. Зате були всі інші. Прийшов весь Дірвуд і весь «чагарник». Вони врешті великодушно простили Сіссі. Містер Бредлі проголосив дуже гарну прощальну проповідь. Валансі хотіла запросити старенького священника від вільних методистів, але Галасливий Абель уперся. Він був пресвітеріанином — і ЙОГО доньку ховатиме лише пресвітеріанський священник. Містер Бредлі був дуже тактовним. Він уникав усяких незручних моментів і ясно дав зрозуміти, що сподівається на краще для покійної. Шестеро поважних дірвудців поклали Сесілію Ґай у її могилу на достойному дірвудському цвинтарі. Одним із них був дядько Веллінгтон.
Стірлінги прийшли геть усі — чоловіки й жінки. Перед тим вони відбули сімейну раду. Звичайно, тепер, коли Сіссі Ґай померла, Валансі повернеться додому. Вона просто не зможе залишитися з Галасливим Абелем. Отож, як постановив дядько Джеймс, наймудрішим кроком буде вшанувати похорон своєю присутністю, — так би мовити, легітимізувати, показати всьому Дірвуду, що Валансі справді вчинила похвально, доглянувши бідну Сесілію Ґай, і сім’я її в цьому підтримує. Смерть, творителька чудес, перемінила ситуацію на цілком респектабельну. Якщо Валансі повернеться додому і до благопристойності, доки громадська думка пам’ятає про її самопосвяту, то все ще може бути добре. Громада раптом забула про усі гріхи Сесілії, згадавши зате, якою гарною і скромною крихіткою вона була. «Без матері росла, сирітка!». Дядько Джеймс запевнив, що це був психологічний момент.
Отож, Стірлінги з’явилися на поховання. Навіть неврит кузини Гледіс не завадив їй прийти. Кузина Стіклс теж була присутня, обличчя її закривав капелюшок, а плакала вона так гірко, наче Сіссі була їй найближча і найдорожча. Кожен похорон ніби переносив кузину Стіклс у її власну «сумну втрату».