— Думаю, ми мусимо бути йому вдячні за те, що він справді з тобою одружився, — сказала сестра у других Сара, яка у всьому намагалася знайти світлу сторону.
— Якщо він справді це зробив, — промовив дядько Джеймс, який щойно умив руки від Валансі. — Хто вас обвінчав?
— Містер Таверс у Порт-Лоуренсі.
— Вільний методист! — застогнала місіс Фредерік, наче одруження у тюремного методиста компрометувало трішки менше. Це було перше її речення. Місіс Фредерік не знала, ЩО сказати. Все це було надто занадто жахливим — моторошним — кошмарним. Вона була певна, що мусить от-от прокинутися. І це після таких світлих надій на похороні!
— Хоч-не-хоч, подумаєш, про якісь чари, — застукати, — безпорадно сказав дядько Бенджамін. — Знаєте, про ельфів, що крадуть дітей з колисок.
— Валансі навряд чи може бути ельфійським підмінчам у свої двадцять дев’ять, — глузливо зауважила тітка Веллінгтон.
— Вона була найдивнішим немовлям, яке я бачив, — упирався дядько Бенджамін. — Я так колись і сказав, пам’ятаєш, Амеліє? У людських істот я таких очей не бачив.
— Я рада, що в мене не було дітей, — сказала сестра у других Сара. — Як вони не розбивають серце в один спосіб, то роблять це в інший.
— Чи не краще, щоб ваше серце розбилося, аніж зів’яло? — відповіла Валансі. — Перед тим, як розбитися, воно мало б відчути якусь насолоду. ЦЕ вартує болю.
— Здуріла, чисто здуріла, — пробурмотів дядько Бенджамін із неясним та неприємним почуттям, наче хтось колись раніше вже це казав.
— Валансі, — врочисто промовила місіс Фредерік, — ти коли-небудь молишся, щоб бути прощеною за непослух перед матір’ю?
— Я МАЛА б молитися, щоб отримати прощення за те, що так довго слухалася, — вперто відповіла Валансі. — Але я за таке не молюся. Я просто щодня дякую Богові за моє щастя.
— Воліла б я, — сказала місіс Фредерік, із запізненням розплакавшись, — бачити тебе мертвою, аніж чути те, що ти сьогодні мені наговорила.
Валансі глянула на матір та тіток і спитала себе, чи вони коли-небудь знали щось справжнє про любов? Вона відчула до них жаль. Нещасні створіння. І навіть про це не здогадуються.
— Барні Снайт — негідник, раз обманом змусив тебе вийти заміж за нього, — люто сказав дядько Джеймс.
— О, це я його змусила. Я попросила його одружитися зі мною, — відповіла Валансі зі злорадною усмішкою.
— Чи в тебе жодної гордості нема? — спитала тітка Веллінгтон.
— Ще й скільки. Я горда з того, що здобула чоловіка сама, власними силами. Тітонька Джорджіана хотіла допомогти мені вийти за Едварда Бека.
— Едвард Бек коштує двадцять тисяч доларів і має найкращий дім звідси аж до Порт-Лоуренса, — зауважив дядько Бенджамін.
— Звучить спокусливо, — глузливо промовила Валансі, — але вартує ОТ стільки, — вона клацнула пальцям, — порівняно з відчуттям руки Барні, яка мене обіймає, і його щокою біля моєї щоки.
— ОХ, Досс! — сказала кузина Стіклс. Сестра у других Сара сказала: «Ох, Досс». Тітка Веллінгтон сказала: «Валансі, ти не мусиш бути непристойною».
— А що ж непристойного в бажанні, щоб ваш чоловік вас обіймав? Було б непристойним цього не хотіти.
— Очікувати порядності від неї? — саркастично запитав дядько Джеймс. — Вона між собою і порядністю проклала цілі століття. Постелила собі постіль, — то хай у ній спить!
— Красно дякую, — щиро відповіла Валансі. — Як вам сподобалася роль Торквемади! Що ж, я справді мушу йти. Мамо, можна, я візьму ті три вовняні подушки, які я зробила минулої зими?
— Бери їх — бери все! — відповіла місіс Фредерік.
— Ні, всього не треба, і багато не треба. Я не хочу захаращувати мій Блакитний Замок. Тільки подушки. Я зайду за ними, коли будемо їхати машиною.
Валансі встала і пішла до дверей. Тоді обернулася. Зараз вона жаліла їх ще більше, ніж раніше. ВОНИ не мали Блакитного Замку у бузковій самотності Міставіс.
— Ваше нещастя в тому, що ви замало смієтеся, — сказала вона.
— Досс, люба, — сумно промовила тітонька Джорджіана, — колись ти зрозумієш, що кров густіша, ніж вода.
— Звісно. Але кому потрібна густа вода? — відповіла Валансі. — Ми хочемо, щоб вода була рідкою, іскристою, — кришталево-ясною.
Кузина Стіклс застогнала.
Валансі нікого не запрошувала прийти й подивитися, як вона живе — боялася, що вони СПРАВДІ прийдуть з цікавості. Але сказала:
— Мамо, ти не проти, якщо я забігатиму час від часу?
— Мій дім завжди відкритий для тебе, — відповіла місіс Фредерік з похмурою гідністю.
— Ти не повинна визнавати її, — суворо промовив дядько Джеймс, як тільки двері за Валансі зачинилися.