Тепер Стірлінгам легше була вірити у те, що Валансі мертва. До них не доходили жодні звістки про її відвідини Порту, хоча вони з Барні приїжджали туди на ковзанах, щоб подивитися фільм і потім безсоромно з’їсти по хот-догу при лотку за рогом. Схоже, ніхто зі Стірлінгів взагалі про неї не думав, окрім тітоньки Джорджіани, яка не могла заснути, турбуючись бідною Досс. Чи має вона що їсти? Чи той страшний чоловік добрий з нею? Чи тепло їй уночі?
Валансі було цілком тепло уночі. Часом прокидаючись, вона мовчки насолоджувалася затишком цих зимових ночей на маленькому острові посеред замерзлого озера. Раніше зимові ночі були довгими і холодними. Валансі нестерпно було будитися зі сну посеред таких ночей і думати про похмуру порожнечу дня вчорашнього та похмуру порожнечу дня завтрашнього. Тепер же вона майже вважала ніч втраченою, якщо вночі не прокидалася і не лежала з півгодини, просто відчуваючи щастя, коли поруч з нею рівно дихав Барні, а крізь відчинені двері видно було головешки у каміні, що підморгували їй у темряві. Приємно було відчувати, як маленький Щасливчик стрибає до неї на ліжко і тулиться до ніг, муркочучи, а Банджо у той час сидить перед каміном, суворий, наче задумливий демон. У такі моменти Банджо видавався справжнім мислителем, але вона любила його пустотливим.
Ліжко було засунуте боком просто під вікно. Іншого місця для нього у крихітній кімнаті не було. Валансі, лежачи там, могла дивитися у вікно, крізь віття великої сосни, що майже торкалися його нього, — далеко, до Міставіс, білого і блискучого, немов вибрукуваного перлами, або ж страшного і грізного в шторм. Інколи соснові гілки постукували по склу, наче передаючи дружні сигнали. Інколи вона чула, як сніг щось їм нашіптує, ледь підсвистуючи, — просто обіч неї. Бували ночі, коли все навколо, здавалося, поринало у царство мовчання, а бували й такі, коли вітер потужно розгойдував сосни; ночі зоряного сяйва, коли він химерно і радісно свистів довкола Блакитного Замку; замислені ночі перед бурями, що підкрадалися поверхнею озера з низьким ридаючим таємничим стогоном. Валансі часто гайнувала даремно години розкішного сну, вслухаючись у містерію тих перемовин. Зате вранці вона могла спати, доки заманеться. Це нікого не дратувало. Барні сам готував собі на сніданок яєчню з шинкою і зачинявся у кімнаті Синьої Бороди аж до вечері. А потім у них був вечір читання та розмов. Вони розмовляли про все в цьому світі і про багато речей з інших світів. Вони сміялися зі своїх жартів, аж доки Блакитний Замок не сповнювався відлунням їхнього сміху.
— Ти чудово СМІЄШСЯ, — якось сказав їй Барні. — Аж хочеться розсміятися, щоб почути і твій сміх. Є в ньому якась загадка, — наче ти знаєш щось ще смішніше, але не дозволяєш йому вирватися на волю. Ти так сміялася раніше, Промінчику? До того, як прийшла на Міставіс?
— Я зовсім не сміялася. Дурнувато хихотіла, коли відчувала, що цього від мене очікують. А тепер — сміх просто приходить.
Але й Валансі вражало те, що тепер Барні часто сміявся, куди частіше, ніж раніше, і сміх його змінився. Став здоровішим. Тепер вона рідко чула в ньому цинічну нотку. Чи міг так сміятися той, що мав якийсь злочин на сумлінні? А все-таки Барні МУСИВ щось скоїти. Валансі безсторонньо обдумала, що б це могло бути, і вирішила, що, мабуть, він був банківським касиром і допустив розтрату. В одній із книг Барні вона знайшла стару вирізку з монреальської газети, де був описаний зниклий касир-розтратник. Його опис підходив Барні, — а ще не менше ніж півдюжині її знайомих. З деяких випадкових фраз Барні вона зрозуміла, що він добре знає Монреаль. Подумки Валансі склала все це докупи. Барні працював у банку. Якось піддався спокусі і взяв гроші, щоб зіграти на біржі, і потім, звісно, все повернути. Але програв, а тоді його засмоктувало все глибше, аж доки не залишилося іншого виходу, крім утечі. Таке траплялося з десятками людей. Валансі було цілком упевнена, що він не хотів вчинити нічого злого. Щоправда, того чоловіка з вирізки звали Бернардом Крейгом, але Валансі і так вважала, що Снайт — несправжнє ім’я. Та їй це було байдуже.
За всю зиму Валансі трапилася лише одна нещаслива ніч. Це було наприкінці березня, коли сніг майже розтанув, а Ніп і Так повернулися. Пополудні Барні вибрався на довгу лісову мандрівку, запевнивши, що, як усе буде гаразд, то повернеться до ночі. Невдовзі по тому, як він пішов, почав падати сніг. Здійнявся вітер, — і Міставіс затиснули кліщі одного з найстрашніших штормів тієї зими. Вихор шалів над озером і бився об маленький будинок. Грізні темні ліси на суші насуплено дивились на Валансі, погрожували їй, розмахуючи гілками, страхали вітряним мороком, жахали ревінням, що йшло, здавалося, з самої їхньої серцевини. Дерева на острові припадали до землі від страху. Всю ту ніч Валансі провела, згорнувшись у клубок на килимі перед каміном, сховавши обличчя у долоні, а ще намарне вглядаючись у кольорове вікно, безрезультатно намагаючись побачити крізь щільну завісу вітру і снігу те, що недавно було синьозападинним Міставіс. Де Барні? Заблудив серед безпощадних озер? Вичерпаний, тоне у заметах між непрохідних лісів? У ту ніч Валансі помирала сотнею смертей і сповна заплатила за все щастя свого Блакитного Замку.