- Пам’ятай віщування арконське!
Себто, ось перед тобою роби не за страх, а за совість. Вогник почав обходити чудинів якнайдалі, аби йому не прикинулись від них якісь вроки. Втім, Рогданові люди і самі трималися віддалік від волхва та його учня, а Полісуна так і взагалі жахалися.
А найбільше юнака пекла невтолена цікавість – звідки Далебор знає Всеслава, і чому Рогдан назвав Полоцького князя учнем старого. Але розпитувати Вогник не наважувався. Далебор не був охочим до відвертих розмов, особливо нині, коли явно щось обдумував. Але, коли найважчий кавал шляху було подолано, юнак таки ризикнув запитати:
- Віщий, - почав несміливо, - чому ви ніколи не оповідали мені про Всеслава?
Був якраз час вечірнього перепочинку. Далебор якраз розкладав біля розведеного юнаком вогнища їхню нехитру вечерю: сушену рибу та сухарі. Відповів не одразу, Вогник уже й надію втратив, що старий почне оповідати.
- Бо Всеслав, - сказав врешті, - є найбільшою невдачею мого життя.
- А як ви опинилися у Полоцьку?
- Випадково… Коли повертався з Руяну. Я взагалі-то не заходив у гради. Не тому, що за життя своє боявся – страшно було дивитись, як здрібніли люди. За якихось кілька десятків літ… По весях це не так видно, себто по лісових весях, де ще тримається рід. А в градах та у селах боярських – нема чим дихати вільній людині. Вірно ото говорить Тверд – негоже вовку жити межи псів. І він, і Ярволод – сини боярські з родин вояцьких. Могли б жити в розкошах, однак кинули все, бо теж є вовками.
- А де ви зустріли Всеслава?
Далебор усміхнувся:
- Зустрів одразу, як він носа на світ Божий виткнув. Я у його матері-княгині пологи приймав.
Видно у Вогника був дуже очманілий вигляд, бо Далебор насмішкувато блиснув золотавими очима:
- В житті, воїне, всяке трапляється. Не є я цілителем, але ж люди бачать волхва, про яких чутка іде, що можемо ми все…І байдуже людям тим, що навчали мене життя відбирати, а не помагати йому на світ приходити…
Волхв вигідно розташувався на розстеленому Вогником плащі і приготувався до довгої оповіді. Юнак, радий з того, що наставник нарешті полишив свої похмурі думи, затамував подих.
- У Полоцьку, - продовжив Далебор, - вилікував я від вогневиці сина одного ремісника. Ну, й потяглись до мене люди зі своїми болячками. За життя ізгойське, звісно, навчився я лікувати, потім на Руяні не байдикував, а вчився у дітей Світовида всьому, чому можна було. Ну, а в ранах кожен Перунич має тямити, що й до чого. І полинула чутка Полоцьком: у Кукші – так того ремісника звали – поселився кудесник, що будь-яку хворобу зцілити може.
І ось сиджу я у Кукшиному дворику, коли заходять хвірткою княжі гридні. Четверо височенних кривичів, один в одного, що твої дубочки. Бідолашний Кукша побілів на виду і кричить мені: ”Тікайте, Віщий!” Обдивився я воїнів тих і зостався. Один на чотири – для Перунича не так, щоб і багато, а страх перед смертю вояцькою вже давно у душі моїй не ночував. У ту мить, коли хотів я сплатити життям за віщування арконське, позбувся я страху смертного.
Один з тої четвірки і говорить до мене:
“Се ти – отой волхв, котрий вилікував Марту-челядинку?”
Якусь жону з княжого двору я таки і справді лікував, хоч хвора вона була більше на жіночі вереди, аніж потерпала від справжньої хвороби. Говорю:
“Мабуть, я…”
“Князь Брячислав, - каже гридень, - хоче тебе бачити.”
Відповідаю:
“Коли князю кортить зі мною поговорити, то най прийде сюди.”
Постояли гридні, порадилися. Я меча поближче присунув, та й сиджу собі.
Врешті, подалися вони геть. Кукша метушиться, просить, аби я хоч сховався де… Вдячний був чоловік мені за синове одужання.
Через деякий час – кінь затупотів. І входить до Кукшиного двору чоловік. Зодітий багато, але без оцих ромейських витребеньок. Плащ руянської шерсти, біла сорочка з тонкого полотна з наським гаптуванням. Гривна золота на шиї… Штани, чоботи – все місцевого крою. Лице молоде ще, гарне, вусики підковою…Очі з-під шапки – як грозове небо. Меч при боці… Кукша шепоче мені: “Пропали! Се ж сам князь! Брячислав Ізяславич!”
“Чого, - відповідаю, - пропали? Треба чоловікові, ось і прийшов…”
Пита в мене Брячислав:
“Се ти – волхв-цілитель?”
“Я, - відповідаю, - майстер меча, Перунів воїн.”
“Але ж ти зцілив мою служницю!”
“То, - відповідаю, - випадковість.”
“Волхве, - говорить він тоді, - жона моя помирає!”