Раз повів я княжича до пущі, де учив його спілкуватися зі звірами Перуновими. Була сила у хлопчини, не буду брехати – слухались його вовки. Це єдине з моєї науки, що йому подобалося, окрім меча.
От і питає мене Всеслав:
“Чи правда, Віщий, що кожен Перунич – вовкулака?”
“Не кожен, - говорю, - але й таке вміння було відоме рахманам.”
“А мене, - питає, - зможете навчити?”
“Ні, - говорю, - а якби і міг – не став би, бо воїн ти, а не рахман. Лише під час війни князь може приносити треби яко жрець, для чого і приймає нижчу посвяту. Сам Святослав Хоробрий був молодшим жерцем, і чуба носив, як Перунів воїн. Вищого же вміння не годиться давати кшатріям, сиріч воякам.”
“Князь, - говорить тут хлопчина мій, - вищий за жерця! Священики годяться лише для того, аби жон тримати в страху, як от матір мою.”
“Наші Боги, - говорю, - інші встановили закони.”
Засміявся тут Всеслав і каже:
“Боги ваші, Далеборе, давно померли. І вбили їх люди. Не ромейський Христос, і не його чорноризці, а ми – як ви кажете – кшатрії!”
“Не Богів, - кажу, - убила дурість роду твого, а силу людей слов’янських.. На кожну живу людину – нині по три заложних небіжчики з мертвою душею.”
“Я – говорить Всеслав, - доведу, що я – сильний. Я бо знаю, чого ви навчати мене взялися. Але правити мною ви не будете, Далеборе, бо мені не потрібні ні зверхність рахманська, ні Боги ваші.”
“А що ж тобі потрібно?” – питаю.
“Влада! – відповідає, - тільки вона!”
“Ти, - говорю, - лише лицем на Святослава-пращура схожий, а душу маєш гнилу, як і в сина його.”
Побілів хлопець і мовить:
“Володимир Святославич вірно робив, що знищував вас!”
“І робив це руками найманців своїх, - кажу спокійно, - але тут, правнуче Володимирів, лише ти і я… Бери меча, і йди на мене!”
Боги свідками, хоч і лихий я був тоді на нього, але вбивати його не збирався, хоч і бачив, що дарма пропали літа мої. А він, вихованець мій, рушив на мене як на ворога…
Далебор стягнув з лівого плеча сорочку, і Вогник побачив слід від старої рани.
- Він зміг вас поранити? – спитав юнак здивовано.
- Я дав йому себе поранити, - буркнув Далебор, - думав, що вигляд крові його зупинить, і щось просвітліє в голові. Та де… Бачу – треба припинити цю гру, бо добрим вона не закінчиться. Обеззброїв я Всеслава і приставив меча до горла. Хоробрим він таки уродився, бо не став проситись. Просто стояв – і очікував.
“Ну що, - питаю, - як воно – битися з Перуничем сам на сам?”
А він сказав мені таке, від чого я трохи меча не впустив.
“Слабкість, - каже, - перемогла силу, а неміч розуму – мудрість вашу. І так буде завжди, бо ніхто не любить сильнішого за себе, а чи розумнішого. Тому і не воскреснуть ваші Боги, Далеборе, бо зневажають вони усяку слабкість. Сильних – жменька, слабких же – море. Ось це море вас і погубило, а не Володимир Святославич. А тепер – убийте мене!”
І де оте хлоп’я шістнадцятилітнє набралося думок таких – і досі зрозуміти не можу. Мабуть, сам додумався, бо розум таки мав не посполитий.
Кинув я меча до піхов і кажу йому:
“Далі тебе вчити – лише час гаяти. Зоставайся здоровий, княжичу. Тільки май на увазі, що ти теж не з слабких. Колись і тебе погубить сила, бо маєш її забагато, а розуму керувати нею не дали тобі Боги.”
З тим і подався я геть. Більше не довелось мені зустрітися з Всеславом. Нині у нього вже сини дорослі, а все робить від надміру сили дурість за дурістю. А мені, Вогнику, шкода не стільки загублених літ, скільки мрії своєї.
- А нині чому йому будете помагати? – спитав юнак схвильовано.
Далебор з хвилину помовчав.
- Бо був мені сон у Наві19, - сказав врешті, - який, поки що не буду мовити, аби лихе не прив’язалося. Бути Брячиславичу князем київським…А що далі станеться – відають Боги.
***
Чим вище Рогданові лодії піднімались по Дніпру вгору, тим частіше їм зустрічалися торгові човни, що пливли назустріч. Рогдан, побачивши те, мовив зловтішно:
- Купці ромейські тікають із Києва! Отже, не пощастило Ярославичам, побили їх кипчаки!
- Хто радіє з біди сусідової, - пробурчав Далебор, - на того впаде своя і набагато гірша!
- Наврочиш, волхве! – перехрестився Рогдан.
Вогник тим часом думав про те, яким він буде, Київ. Він ніколи не бачив великого міста. Далебор оповідав йому про Київ-град своєї юности, але що вціліло з того часу? Думки юнака звично перескочили на помсту вбивцям роду Боричів. Йому мало пощастити, бо Боги сприяють правим. Веремія скрутного часу могла завадити пошукам, але Вогник не збирався опускати рук.