- Я хотів би оберігати вас! – вирвалося у юнака, - ви не захворіли, учителю?
- Ніколи не почував себе краще, - озвався Далебор зі звичним спокоєм, - а ти добре промовив на площі, Вогнику. Мати-Слава б’є крилами, і співає про труди наші ратні, і маємо послухати… І прагнути до битви лютої за Русь нашу і святих Праотців наших… Мати-Слава сяє до хмар як сонце і віщує нам перемоги і загибель! Треба завжди прагнути першого, незважаючи на друге… Ну, іди ж, Вогнику мій…
Вогник скочив на Білогрива і повернувся до кіннотників все ще затривожений. Та захват перед майбутнім боєм витіснив з його голови усе інше – і дивний погляд Далеборів, і недобрі слова мніха, котрий виявився братом учителя. А перемоги він був певен, бо наставник це передбачив ще на Хорсиці. Юнак поглянув на Перунову корогву і знову відчув силу, що народжувалася в його мозку. Силу небесного вогню…
***
В одному з княжих сіл Всеслав наказав узяти коней і роздати їх частині ратників. Князь таки непокоївся: дружинників-войовників йшло з ним мало. Кривичів при боці він мав жменьку, полянських воїнів з тих, хто не загинув на Альті і не пішов за Ізяславом на вигнання, теж було небагато. Ратні ж люди, попри їхнє палке бажання захистити рідні оселі, вояцьку справу знали поганенько. Виняток ставили ті, що свого часу ходили на торків – вони-то і стали кіннотниками. Батура лишився з раттю.
Та провіщене щастя не покидало Брячиславича. Коли військо наблизилось до Переяславщини, вивідачі перехопили гурт людей, вельми схожих на кочівників. Однак, бранці, котрі непогано знали слов’янщину, присягались перед Всеславом, що є торками, союзниками Всеволода Переяславського, і ворогами кипчаків.
- Кипчак – поганий чоловік, лихий чоловік! – роз’яснював вилицюватий чорноокий степовик, уважно придивляючись до князя, - кипчак багато ваших на Альті побив, багато сел попалив! Наше кочовище теж розігнав, жони позабирав… Кипчак орда поділив надвоє – одна пішла на Снов, на Святослава-коназа. Друга, менша – Київ іде!
- Близько вони? – допитувався Всеслав.
- Табір за он тим лісом, - відповів торк, - у таборі повно бранців і здобичі! Табір скоро назад відсилати будуть – орда іти далі на Русь! У таборі – ваші й наші родичі, табір одбити треба. Бери нас, коназе, під свою руку, воювати хочемо, визволяти жони й діти!
Всеслав, котрий свого часу воював з торками, хмикнув:
- Знаю я вас, хороших, теж ладні слабшому горлянку перегризти. Союзнички… Добре, ставайте до лави, коней зайвих у нас нема – в бою добудете.
- А я ж тебе пам’ятаю, Всеслав-коназ,- раптом всміхнувся степовик, - даремно сердишся на нас… Ти – вовк, я – вовк, Чернігівський коназ, Святослав, теж вовк… Одна зграя тепер. Пси тікають, вовки б’ються! Проженемо чужих – може знову гризтися будемо. Зараз – не час. Не бійся – не зрадимо!
- Розвелось вас, своїх, у наших степах, - пробурчав Всеслав уже м’якше, - як звешся?
- Ксай…
- А мене звідки знаєш?
Степовик схилив голову і зсунув набік повстяний ковпак.
- Твого меча слід – бачиш? Був я бранцем твоїм, Всеславе-вовче, за викуп пішов у степ. Тепер миритись будемо…
- А завтра битись, - засміявся Брячиславич, - отже затята порода! Гуртуй людей своїх, Ксаю, і приставай до лучників.
Через кілька годин розвідники нагледіли зручну місцину, де можна було приймати бій. Просто перед військом мирно виблискувала річечка, а з двох боків улоговину прикривав лісок.
Далебор, якого Вогник не бачив вже днів зо два, рівно, як і Полісуна, котрий не терпів коней, з’явився до князя з такими словами:
- Дружинники Ізяславові, з тих, що вціліли на Альті, говорять, що князі поставили ратників на крилах, а дружини свої – в голову лави-птиці. Кипчаки ж атакували середину для виду, а самі обійшли стрій і вдарили по крилах. А тоді вже оточили решту, і почалася різанина…
- А що ви пропонуєте, Віщий, - зацікавився Всеслав.
- Поставити в голову ратників. Крила ж нехай будуть комонні і вдарять на ординців, коли ті вріжуться в рать. Якось на Руяні ми так ставали проти данців.
- Віщий, - мовив князь з сумнівом, - але ж степовики – то не тяжкозбройна піхота варязька! Вони просто перестріляють пішаниць з луків – і щити не допоможуть.
- Аби їм ніяк було стріляти, - роз’яснив волхв, - отсе ось поле перед річкою треба перекопати і наробити пасток для коней. Коли перші вженуться в них з розгону, наступним буде не до стрілянини, аби проскочити швидше небезпечне місце. А там ратники приймуть їх на списи. Між ратниками же слід розставити стрільців з дальнобійними луками. А торкам своїм, княже, ти все-таки виділи коней. Мають вони виманити ординців саме на цей шлях.