- По конях! – почулася гучна команда Всеслава.
Вогник злетів у сідло. Шуйцею він тримав спис з Перуновим стягом.
Знову закричав ріг, і настала тиша, в якій ясно почувся тупіт ворожої кінноти та галалайкання ординців. Рогволод, що стояв в лаві одесную батька, судомно зітхнув. Вогник торкнув коня і виїхав наперед, високо підвівши стяг. Дзвінкий його голос розтяв тишу як сурма:
- Станьмо як леви один за одного
І тримаймося князів своїх!
І Перун буде коло нас
І перемогу дасть нам!
І так буде –
Бо ті слова маємо од Богів!
- І так буде…, - процідив крізь зуби Всеслав, вдивляючись вперед. Торки тим часом розсипались по полю, спритно уникаючи пасток. Ординці, захоплені погонею за ними, пізно завважили готове до бою військо, але швидко оговтались і рушили через мілку воду якраз туди, де за полем-пасткою стояли ратники.
Перша лава кипчаків увігналася в пастку з усього розгону. Коні ламали собі ноги в окопищах і скидали людей просто на загострені кілки. Та наступні пробилися, пройшли по мертвим та ще живим однокровникам – і тут з рядів ратників полетіли стріли. Поріділа лава все ж таки зударилася з пішими, і закипів бій.
Вогник стежив за корогвою. Пішаниці поволі відходили, власне, як і було задумано Всеславом та Далебором. Корогва трималася рівно, гуртуючи людей.
Всеслав усе вичікував. З лісу з’явилися нові вершники, і тоді князь мовив до одного зі своїх кривичів:
- Когуте, дай сигнал Рогдану!
Вояк затрубив у ріг, і з іншого краю поля донісся ледве чутний відгук. Всеслав видобув меч.
- Слава! – вигукнув голосно. Кіннота рушила, наїжившись похиленими списами. Вітер шарпав золоті косиці корогви над головою Вогника. Юнак забув про все на світі, наче ставши продовженням власного меча.
Відчуття прани, вогню у жилах, пронизало молодого воїна як клинок. Він не мав щита, не носив броні – вогонь захищав нині Перунича, вогонь, незримий його оку. Він відчував поруч з собою присутність людей, чия кров текла у його жилах. І юнак зрозумів – трапилося диво, оспіване в численних сказаннях. Рід його вийшов на битву, рід, що став вогнем небес…
- Скільки праху на землі, стільки і воїв небесних, - прошепотів Перунич,- вони будуть битися поруч…
Всеславові кіннотники врізалися у бік ворожої лави. Стяг притягував до себе ординців наче мух на мед. Вогник крутився в сідлі, рубаючи направо і наліво. Одночасно він намагався пильнувати і Всеслава з Рогволодом. Полотняна сорочка, розчахнута на грудях, змокла, наче його скупали в річці, але ран він ще не мав… Жодної… Кипчаки, котрі накинулися були на прапороносця, розсипались врізнобіч.
Далебор, котрий бився пішо поруч з Батурою, перший загледів те, що іншим пішаницям здалося вогняним колесом посеред кінної лави. Крило, що його вів Всеслав, зім’яло кипчаків і рушило, женучи ворога, назустріч кіннотникам Рогдана.
- Дар вогню, - вимовив старий, - Перун прийшов… Прийшов…
Вогник не бачив блиску довкола себе, він лише відчув, що битись стало легше. М’єльнір знаходив ворога, наче живий. Юнак пробивався вслід за Всеславом і його сином, і не помічав, що дружинники сахаються його, як і половці. Князь же не оглядався, а рвався вперед, повністю віддавшись битві. А Рогволод все слабшав, і, нарешті, обім’як в сідлі. Здоровенний половчин у шкіряному нагруднику, обшитому металевою лускою, заніс над княжичем шаблюку.
Перунич, не маючи змоги пробитись поближче, шпортонув ворога лезом списа, що вивищувалось над корогвою. Кров бризнула на знамено.
- Тобі, Перуне! – видихнув юнак. В голові повторювались, мов оберти колеса, слова древньої молитви:
“Хай святиться…таємне ім’я твоє…Індра…Бо то є Бог серед Богів…Бог серед Богів… Так кажуть Веди…”
Рогволод поволі сповзав під кінські копита. Розуміючи, що хлопець пропав, Перунич усе ж таки спромігся висадити з сідла ще одного ординця. Спис з корогвою він затис під пахвою, а коня ухопив за повід.
“Воїнам… честь…і право… і суд… і милостив єсть…до хоробрих…Індра… пребуде…од віку…”
Вогник кинув меча до піхов і рушив з кіньми вперед. Рогволод уже лежав на землі, очевидно приглушений ударом по шолому. Перунич нахилився і ухопив його за руку.
- Піднімайся!