– Так, я зрозуміла, що смерть для нас така, яку ми хочемо бачити. Все відносно.
– Ось про це я і веду мову. Після життя відбувається реінкарнація. Переходячи в наступне життя, людина ставить собі певну місію, яку повинна виконати в новому житті. Якщо вона не виконує цю місію, то відповідно повинна це зробити в наступному житті. В кожної людини лише одне призначення в цьому житті, лише одна місія. Але далеко не кожен може знайти своє призначення і йти своєю стежкою, а не чужою.
– А яке призначення в тебе? – спитала Софія.
– Вивчати більш глибше езотерику і метафізику для того, щоб краще розуміти цей світ. Можливо, мені колись знадобиться ці знання, щоб ними ділитися з іншими людьми. От, наприклад, як з тобою я ділюся тим, що сам вже знаю чи хоча б намагаюся зрозуміти. Але є речі, які не піддаються жодній інтерпретації, вони просто існують і все. Треба прийняти їх, як належне. Не знаю, все це досить складно пояснювати. Я і сам більшість речей в цьому світі не розумію.
Софія, трохи оговтавшись від цієї незвичної та таємничої атмосфери і щось пригадавши, подивилася на годинник.
– Ого! Вже половина одинадцятої, – зауважила вона. – Пізно дуже. Давай вже завершувати трапезу.
– Гаразд, – погодився Мирослав. – Офіціант, рахунок будь ласка.
Вони розплатилися в кафе і вийшли в теплу, майже безвітряну зоряну ніч, що з радістю прийняла до себе нових прибульців, огортаючи їх безмежним покривалом пітьми. Блідий, як покійник місяць, зверху на них зневажливо дивився, наче насміхаючись, що має над ними перевагу – значно довше існування. Вони йшли повільно, обіймаючи один одного – двоє закоханих, для яких лише існував їх власний світ, який створений взаємним теплом та любов’ю, що палала у них в душі, як багаття серед лісу. І йшли вони мовчки, не обмовившись жодним словом, адже мова кохання – це мова почуттів та емоцій, легких доторків та палких поглядів, неймовірних фантазій та не контролюючих сором’язливих вчинків, теплих обіймів та пристрасних поцілунків.
– Софія?
– Що?
Вони йшли темним безлюдним парком і єдине світло, що падало зверху на них і розсипалося по дорозі світило з ліхтарика на стовпу. Вони міцно трималися за руки, притиснувшись один до одного, коли зупинилися в темряві.
– Прочитай мої думки.
[Я хочу тебе, Софія. Дуже хочу… Прямо зараз в цьому місці.]
– Ти шо, здурів? – спитала Софія, якій, звісно, це було дуже приємно.
– Нє… мені байдуже де це робити. Але я тебе кохаю. І якщо ти мене кохаєш, то…
– Миросю… я… я… я… теж…
Несвідомо, вона обійняла хлопця і вони пристрасно почали цілуватися, а їх язики сплелися між собою наче дві гадюки. Мирослав почав пестити рукою її м’які, ніжні як персик груди і набухлі, як бруньки на деревах соски під блузкою. Софія швидко збуджувалася, а він потроху знімав з неї одяг.
– Шо ти робиш? – важко дихаючи від збудження спитала дівчина, яка соромилася, але водночас не хотіла, щоб він спинявся.
– Нічого такого, шоб тобі не сподобалося.
В шаленому, пристрасному пориві запаленого кохання, що горіло в їх серцях, вони звільнилися від всього зайвого і непотрібного, залишившись в тому, в чому народжуються люди, не створюючи собі зайвих умовностей та обмежень, яких в сучасному світі аж занадто багато. В темному парку, коли світло падало на випуклі, привабливі груди Софії і її вигнуті стегна, Мирослава магнітом тягнуло, вабило до стегон, її внутрішньої частини, теплої та пульсуючої. Вабило якоюсь магічною силою, протистояти якій він був не в змозі. Розум повністю відключився, давши місце його чоловічому его, його силі Янь, яка прагнула з’єднатися, злитися з жіночим Інь. Мирослав сором’язливо, але водночас пристрасно і збуджено цілував шию, груди Софії, м’яв їх руками, цілував її плоский і гладкий живіт, пупок, закручене лобкове волосся і саму вологу щілину, отвір піхви, що так притягував його своєю таємничістю. Така таємнича гра плотських, сексуальних втіх ще більше їх затягувала, відгороджуючи від зовнішнього світу. Він увійшов, увірвався, наче ураган у Софію повільно і обережно але дівчина зойкнула, завше від насолоди, ніж від болю. Лоно було гаряче та мокре, імпульси збудження йшли по всьому тілу, по кожній його кліточці. Здавалося, що кожна клітинка тіла дівчини жила своїм окремим життям і окремо отримувала насолоду, але і водночас всі клітини разом отримували спазми, енергетичні імпульси солодкого задоволення, яке не мало жодних меж та границь. Здавалося, час зупинився взагалі і для них нічого більше не мало значення окрім плотських, сексуальних втіх, бажання піднятися на вершину кохання і залишитися там назавжди. Бажання досконало освоїти всі правила, тонкощі та нюанси еротичної гри, солодкого як діжка меду і швидкого, як кінь кохання.