– Цю бабу не можливо було вмовити, – сказав невдоволено Денис. – Я зробив все, що міг. На жаль, це не вдала ідея була. Вона стерва.
Його батько тяжко зітхнув.
– Тоді в мене немає іншого вибору, як…
Він замовк.
Денис намагався розгадати, що в нього твориться в голові. Але непередбаченість – одна із рис характеру Павла.
– Не зрозумів?
– Далі буде видно.
Він просто не хотів сину розкривати свої карти.
– Атєц, шо ти задумав на цей раз?
– Нічого особливого. Просто я вимушений приймати радикальні заходи. Іноді, заради великих грошей треба йти на певні жертви і приймати рішення, які суперечать моральним принципам. Таке правило існує завжди серед успішних і багатих людей.
– Я це дуже добре розумію, але шо ти хочеш робити далі? Які в тебе плани?
– Ден, це тебе не стосується. Вирішуй свої проблеми, а я вирішуватиму свої. Ти не зміг мені допомогти, тому далі я буду діяти сам. Але в такому разі, не розраховуй більше на тисячі доларів з мого боку. Все, зникни, я дуже зайнятий.
Роздратований Денис, поклав стільниковий у кишеню джинсів, проклинаючи в думках Софію. А Павло тим часом, сидів в авто, щось обдумуючи дуже важливе. Трохи помізкувавши, він набрав номер свого помічника, праву руку у всіх важливих справах – Степана Озерського.
– Степан? Здоров.
– Здоров. Як в тебе справи?
– Нормально. Слухай, ти повинен зараз приїхати до мене в офіс через півгодини.
– А що таке?
– Для тебе з’явилась нова робота. Зовсім не складна і досить прибуткова.
– Я вже лечу в офіс.
– Оце інша розмова. Чекаю.
Менш ніж за півгодини Степан приїхав в офіс до Павла і прийшов в його кабінет, не забувши перед цим кинути пожираючий погляд на привабливу секретарку з коротенькою спідницею, в якої були видні світлі трусики. Степан був досить високим, трохи худим, але впевненим у собі і завжди знав, що хоче. Господар вже чекав його в кабінеті, дивлячись на монітор екрану, де йшов вестерн із Клінтом Іствудом. Тільки помічник зайшов, він зупинив фільм і повернувся в його сторону.
– Сідай, – мовив він, показуючи рукою на стілець, що стояв поруч від нього. – Добре, що ти так швидко приїхав. Справу треба вирішувати якомога швидше. Це дуже серйозно.
– А що за діло?
– Це безпосередньо впливає на мій бізнес. При успішному його вирішенні, я зумію зберегти багато лаве, яке зараз втрачаю із-за конкурентів. Відповідно і ти отримаєш з цього не поганий куш, але спочатку треба попрацювати. Отже, треба знайти одну дівчину Софію Даниленко і вмовити її будь-яким чином допомогти мені в пошуку зрадника, що так мене підставляє. Для цього треба розробити чіткий план і слідувати йому. Дєвку треба знайти якомога швидше.
Озерський здивовано на нього подивився, не розуміючи в чому річ. Він чув різні дивацтва від свого шефу, але таке було вперше.
– Я тебе не розумію, – мовив нарешті він. – На хрена нам здалася ця тьолка?
– Річ в тім, що ця баба має певні телепатичні здібності і саме за допомогою цього вона зможе мені допомогти. А я за це добре заплачу. Розумієш? Тут все просто. Вона тіпа екстрасенс.
– Ні хрєна сєбє! – вражено сказав Степан. – Ти звертаєшся за допомогою до екстрасенса?
– Так, це може збільшити бабло. Твоє завдання знайти її і запропонувати штук двадцять за допомогу. Ось фото Софії.
Павло простяг йому фотографію із її зображенням. Той професійно подивився на обличчя, запам’ятавши його.
– Оце так, краля! Я б її трахнув.
– Навіть і не мрій. В Дена є на неї плани. Крім того, я теж хочу з нею розважитися. Так, шо до тебе черга може і не дійти.
– Нічого, я терплячий. Якщо необхідно, то почекаю. До речі, а якщо вона не погодиться тобі допомогти? – спитав Степан.
– Тоді запропонуй п’ятдесят косарів, але щоб вона погодилася. Максимум, на що Софія може розраховувати – це сто кусків. Звісно, наша валюта. Від зелені обійдеться. Буде дуже жирно.
– А якщо дівка все одно не захоче?
– Тоді ми силоміць заберемо її сюди і заставимо допомогти, але вже за безкоштовно.
– Скільки я буду з цього мати?
– Десять косих зелені, плюс відсотки з доходу.
– Добре. Але тут є ще одна проблема…
– Яка?
– Якщо ця Софія тобі допоможе, то вона буде забагато знати. А це дуже небезпечно.
Павло задумливо почухав підборіддя. В його погляді не було, а ні жалю, а ні страху, коли він казав наступне:
– Цю проблему я тобі доручаю вирішувати самому. Ти ж знаєш, що робити з людиною, яка не потрібна нашій організації. Коли виникне така проблема, тоді і прибереш її.
Софія все ще перебувала у меланхолії, зайшовши на сайт, де була розміщена про неї інформація. Власне, це для неї був черговий шок (вже вкотре?), бо почути це і побачити теж саме на власні очі – це зовсім різні речі. Курсивом великими літерами було написано те, що більше всього дівчина боялася: