Цікаво слухати, що я розказую? Ти вже про щось здогадуєшся чи не здогадуєшся? Не здогадуєшся, то слухай. Якась із наших редактрис побувала у тій жіночій консультації, куди ми водили Світлану, переговорила з її лікарем. І розказала нам усе, що від нього почула, а почула від нього дуже мало, дрібницю. Ми не знали, — плакати нам чи сміятися. Ридати чи реготати. Бо що сказав той лікар з жіночої консультації? Що Світлана — незаймана дівчина! Так-так, незаймана дівчина. Прийшла до нього, щоб встановити вагітність і термін вагітності, а він оглянув — і ніякої вагітності не знайшов, бо в неї і дівочу пліву не порушено. Сказав їй іти, а вона ще й розгнівалася на нього, що поганий лікар, бо навіть не вміє встановити вагітності, а працює в жіночій консультації. То він відчинив перед нею двері кабінету й наказав іти геть, і вона пішла, пішла, ображена, що їй трапився такий некваліфікований лікар. Усяких жінок бачив, розказував цей лікар, маю досвід, але таких у моїй практиці не траплялося. А коли цей лікар почув про Павлівку, то сказав: усе зрозуміло, все зрозуміло…
Й нам у видавництві стало все зрозуміло. Хоч зрозуміло, та однаково чудно. Це ж треба! Правду чи неправду розказувала вона про нашого головного редактора, про знаменитого молодого поета, про публіциста? Особливо — про публіциста? Були вони всі у Світлани чи не були? Почали сумніватися. Може, головний редактор і знаменитий молодий поет і не були, але публіцист неодмінно був, бо в нього якась така підозрілива фізіономія — наче він з цієї шкодливою фізіономією був не тільки в нашої коректорки, а й у жінок з виробничого відділу, з бухгалтерії. А психіатричка, Павлівка — була ж, була ж, ніхто не вигадав! А квіти, скільки квітів — і до психіатрички, і після психіатрички? Хтось же їх носив Світлані, хтось же носить. Ось тільки хто? Хоч я сиджу з нею в одній кімнаті, але за весь час не бачила жодного чоловіка, який би приніс їй бодай квіточку, бодай зелений весняний листочок, бодай жовтий осінній листочок!