… за свого двоюрідного брата розкажу, за Сашка, його колись уся Русанівка знала як Сашка Пузиря. Пузир, бо головатий-мордатий, бо грудастий-животастий, а кулаки — як гирі. Він тільки те й робив, що бився з усіма, тому й знали. Пузир прославився ще в одинадцять років — зі своєю однокласницею втекли на острів посеред Дніпра, там поставили намет і жили місяць, ніхто з батьків не знав, де вони поділися. 3 одинадцяти років у нього з дівчатами й почалося. Як був у дев'ятому класі, то сусідка говорила його матері: «Мабуть, у твого Сашка дуже солодка морковка, раз до нього мало не щодня бігає блондинка, учителька фізкультури з їхньої школи. Тільки ти на роботу, а вони обоє біжать зі школи сюди на квартиру, ох і морква в твого Сашка солодка». 3 дівчат насміхався, мовляв, ще не встигнуть на світ народитися, а вже думають заміж вийти. Перша дружина в нього була наркоманка, Пузир з нею теж спробував наркотиків, але не призвичаївся, вернувся до горілки, а наркоманка підзалетіла в колонію — й після колонії розбіглися, вона собі знайшла якогось наркомана. А він потім років два не хотів женитися. Приводив з танців чи просто з вулиці дівку додому, інколи силоміць затягував. Затягував у квартиру, а сам ішов купатися в ванну. Купався в ванні, скільки хотів, а потім уже приступав до дівки. Ти ж могла піти, казав, коли я був у ванні, а ти не пішла, значить, чекала. А спіткнувся на Ленці-хуліганці. В кафе у Гідропарку з нею познайомився, дуже вона йому сподобалася. Привів додому й навіть не пішов купатися у ванні, як завжди, а кинувся її роздягати. Роздягнув, а вона гола вирвалася з квартири за двері. Заходь, кричить голий Пузир, хай сусіди не дивляться. Не хочу, кричить Ленка-хулігаика, хай дивляться. То Сашко на ній і женився. А того, сказав, що вона перша від мене втекла. От яку не приведу, знайому чи незнайому, купаюся у ванні цілу годину — чого ти сидиш і не тікаєш, чого чекаєш мене, коли маєш повну волю? То він переспить з такою — і коліном під зад, іди гуляй, така мені не потрібна. А Ленка-хуліганка перша, яка від нього втекла, значить, не така, як інші, значить, є в неї дівоча гордість, от він і женився. Одну дівчинку народили, другу, бо він від неї хотів мати саме дівчат, бо він її полюбив за один лише факт — що вона тоді втекла від нього в коридор. От і спробуй вгадай цих чоловіків, спробуй догоди: один тебе полюбить за те, за що інший радий від тебе забігти на Колиму. Вони то разом, то по черзі їздили в Польщу, займалися всякою спекуляцією, з то років чотири тому Ленка-хуліганка поїхала сама — й пропала. Тільки листівку прислала, що залишається в Польщі, а шукати її не треба. Чого, навіщо — ніхто не знав. То Сашко Пузир зібрався й поїхав у Польщу, знав, що її треба шукати в Любліні, а де — не знав. Але знайшов. Що вона там утворила! Видала там себе за дівчину, за незаміжню, за бездітну й вишла заміж за якогось польського спекулянта, з яким вона раніше мала діла. На коліна падала, аби тільки Сашко Пузир не викрив її перед поляком. А він її навіть не вдарив. Так любить. За те, що вона колись без трусів утекла від нього в коридор. То що він зробив? Переїхав у село, купив у селі хату — й фермером став. Доглядає двох своїх дочок, обох дуже любить, а за помічницю взяв собі якусь сільську жінку. Він її не любить, але живуть добре, не сваряться. Обидві дочки вже пішли в школу, вчаться. Ленка-хуліганка за цей час ні разу так і не приїжджала. А він її любить і каже: «Ось дочки повиростають, моє хазяйство розростеться, а колись приїде Ленка-хуліганка й побачить, що вона втратила, та пізно буде, бо ми їй ніколи не простимо!»
… вам, чоловікам, тільки одне в голові: завалити бабу. Як дивитеся на жінку — тільки про це й думаєте. Так що ваші думки читати дуже легко, бо у вас завжди тільки одна думка. Може, неправду кажу? Правду. Я тільки одного знала, що не хотів мене завалити, за все життя — тільки одного. Ми тоді з ним були студентами, вчилися в Ніжині, в педінституті, я вже була випускницею, а він учився на другому курсі, я жила на квартирі, а він у гуртожитку по вулиці Богуна, поблизу поштамту і комунальної бані. В інституті на перерві між лекціями він читав мені свої вірші, а в віршах: я тебе люблю, люблю, люблю! Я колись пам'ятала його вірші, тепер забула. Після лекцій або гуляли біля інституту в Графському парку, або купалися в озері й загоряли. Як там навесні співали солов'ї, я більше ніде не чула таких солов'їв, як тієї весни в Ніжині! І весь час цілувалися з ним, у мене в голові паморочилося від поцілунків. І що він говорив? Говорив, що дуже любить, так любить що ніколи не посягне на мою дівочість, на мою цноту, що поcягнути на мою цноту — це святотатство така я свята й чиста. Він і вірші такі писав про мене — як про богиню, перед якою можна тільки бити поклони, а посягатися на богиню навіть у помислах — великий гріх. Якось я вночі, на березі Остра, спитала, чи не жалко йому, коли моя цнота дістанється комусь іншому? Й він сказав, що береже мене для себе, нікому не віддасть ось тільки женитиєь йому ще рано, поженимоєь тоді, як він закінчуватиме інститут. І я здуріла, почала шалено його цілувати й просити — візьми ж мене, візьми, візьми! Ніколи нікого не просила, а його тоді просила, бо він справді мене любив, я ж добре відчувала, як він любить мене, як мучиться своєю любов’ю. А він сказав — ні, й обняв так сильно, що я мало не задихнулася. І покусав мені губи, що я ледве могла чай пити. Після цього ми з ним більше нс зустрічались, я від нього тікала. Саме тому, що він так сильно любить. І сама не знаю, чому його любов стала тяжка, неприємна. Якісь вірші передавав через знайомих дівчат — я повертала не читаючи. А тут познайомилася зі своїм офіцером Антоном Щелконоговим і за якийсь тиждень вийшла заміж. Тепер інколи думаю: шкода, що навіть вірші не збереглися. Такі поети більше не траплялися, а раз не траплялися, значить, нема таких. І коли згадую інститут і студентський свій Ніжин, то насамперед чомусь згадується він, ота весняна ніч над Остром. Де він тепер?