…слухай, до тебе оця критикеса у французькому шиньйоні ще не підходила? Не підходила. А вона тобі подобається? А та, подобається, тільки шиньйон не подобається. Я тобі розкажу анекдот про шиньйон, тільки не зараз, бо зараз я поспішаю. А шиньйон з жінки завжди знімається, так що її приваба не в шиньйоні. Ще не підходила до тебе, але неодмінно підійде — в їдальні чи в бібліотеці. Або постукає в двері твоєї кімнати десь годині о десятій вечора, ти саме лежатимеш у ліжку й читатимеш газету на сон грядущий, а вона в тебе попросить цигарки й сірники. Не куриш? Не страшно, що ти не куриш, критикеса однаково підійде чи постукає в двері за цигарками, бо ти член редколегії журналу, а вона у ваш журнал подала свою статтю. Знаєш, вона вже тут до одного члена редколегії підходила. Не називатиму його прізвище, аби не від мене йшла плітка, але вас тут тільки двоє членів редколегії, то ти здогадуєшся, про кого я кажу, хоч я тобі його не називаю. Так от, критикеса прийшла до цього члена редколегії годині о десятій вечора просити цигарки й сірники, він пригостив її шотландським віскі, яке привіз із останньої своєї поїздки за кордон, годині об одинадцятій вона вже скинула спідницю, а він скинув штани. Й треба ж було їй саме у цей момент попросити, щоб він, як член редколегії, замовив у редакції журналу слово про її статтю, бо стаття — це розділ з дисертації і для неї дуже важлива публікація статті. У члена редколегії зразу все опустилося, він одягнув штани — й подався надвір курити цигарки, а коли десь годині о першій повернувся в кімнату — критикеси вже не застав. Так що, дивися, тобі доведеться попрацювати за двох членів редколегії, за себе й за нього, а критикеса наполеглива, їй сказали, що тепер усе залежить тільки від тебе, так що поспішай у магазин по горілку. І не думай тікати чи не відчинити дверей! Критикеса надрукує свою статтю в журналі, неодмінно захистить дисертацію — і в усьому ти їй допоможеш, у цьому ніхто не сумнівається.
… ідея чоловіка в моїй голові є завжди, ніяк жіноча стать не народжується без ідеї чоловіка, це аксіома. Бувають відхилення від програми, але то аномалії, хвороби, авжеж, ці аномалії та хвороби теж говорять, по-своєму говорять про саму вроджену програму. Ідея чоловіка в жіночій голові — абстрактна, і в кожному конкретному випадку вона повинна наповнюватися конкретним змістом. Розумієш? От я жінка, так? І я вродилася з цією ідеєю чоловіка, так? А тепер беремо конкретний випадок — тебе. Ця абстрактна ідея повинна трансформуватися, перерости в твою особистість. Розумієш? Ні, вроджена ідея чоловіка при цьому не пропадає, від неї звільнитися неможливо, навіть коли вона втілюється в твоїй особистості, авжеж, вона втілюється і водночас начебто існує паралельно з твоїм конкретним втіленням. Ти можеш на мене сердитися чи не сердитися, але так є, і від цієї об’єктивної даності нікуди не подінешся, хоч думай про це, хоч не думай. Тільки почекай, не давай рукам волі, коли я з тобою розмовляю, я повинна виговоритися, ох і дурні ж у тебе руки й не розуміють, що вони дурні. При кожній нашій зустрічі я повинна дозріти до тебе, ти повинен визріти в мені. Я маю тебе захотіти, запалитися бажанням, щоб ти ввійшов у мене, а я тобі віддалася, щоб ми були щось одне, спільне: чи то чоловік — жінка, чи то жінка — чоловік. Ти не сердься, бо я трохи вчена, трохи недовчена, то люблю погалалакати язиком на оцьому міжстатевому базарі. А ти не думав над тим, що чоловік сам по собі, окремо взятий, хоч і індивідуум, зле ущербний? І жінка так само, окремо взята, хоч начебто індивідуум, але теж ущербна? Ось тому чоловік усе своє життя шукає жінку, а жінка все своє життя шукає чоловіка, вони, зливаючись, прагнуть позбутися своєї ущербності, своєї неповноцінності, й вони у цьому прагненні, в оцьому злитті обертаються на двостатеву істоту, на симбіоз, себто на жінку-чоловіка чи чоловіка-жінку? Тільки не говори ніяких пошлостей. На твоїй лукавій фізіономії написано, що ти хочеш сказати якусь пошлість, але не треба, потерпи, я скоро виговорюся. Ти ж знав, з ким знайомився, — я кандидатка наук, викладаю у столичному торговельному закладі. Звичайно, жінці не обов'язково бути кандидаткою наук, але вже так склалося. Жінка — кандидат. Ка-ка. Кака. І найшвидше ти в мені визріваєш, коли слухаєш — і не заперечуєш. Так про що я тобі казала? Ой, який ти нетерплячий, ти ж усе псуєш, як ти цього не розумієш. Ну, псуй, псуй, раз до тебе не доходить моє слово. Але я однаково хочу виговоритися. Ой! Не вмієш. Уже скільки тобі років, а не вмієш. Добре, бачу, тн ніяк не змінишся, то вже роби своє діло, а я своє робитиму, я таки виговорюся. І мій перший чоловік не поважав у мені жінку, все гвалтом брав, то ми розійшлися через півроку. Другий чоловік за мною довго попобігав, поки я пустила його в сад любові, зле він теж трапився з егоїстів, з тих самців, для яких існує тільки їхня гола фізіологія, а вже фізіологія їхньої партнерки не існує, а коли ще в цієї партнерки є психіка й душа, а коли ця партнерка не просто партнерка навіть з психікою і душею, а неординарна особистість, — у них щелепи від нудьги вивертаються! Третій чоловік був з-поміж них найкращий, повністю мені підпорядкований, стелився килимовою доріжкою під ноги, завжди точно знав, коли я вже готова, а коли краще не показуватися на очі. Марко Маркович, закрійник ательє. Подумати не могла, що він здатен мене обманювати. Мене — й обманювати? Комусь можна віддати перевагу переді мною? А він кому в ательє шив — з тим поза ательє і жив. Як почула — не повірила. Щоб Марко Маркович, мій слизняк? Щоб це я його не задовольняла? Та швидше він мене мало коли задовольняв. А він і не став заперечувати, коли я його приперла до стінки, признався у всіх своїх коханках. І знаєш, як признався? Що всі вони його просять! Як то просять, питаю. А просять, каже, й мені їх жалко, тому не можу відмовити. Жалко, питаю. Жалко, говорить. Ага, коли тобі жалко — гайда, забирайся. І мій закрійник Марко Маркович подався жити на квартиру до своєї матері. Я сама зосталася, чомусь таке зло мене взяло. Я навіть подумати не могла, що він мене здатен зрадити, а він мене зраджував. Милосердний самець, гуманіст! Але ж і самця там не так багато, хіба я не знаю. То до чого він додумався. Прийшов миритися. Приніс пляшку шампанського, торт, горілку, оселедці. Я сховала шампанське і торт у холодильник, а він пив горілку і заїдав оселедцями. Як випив, то плакав, що дуже мене любить і не може без мене, зрозумів це тільки тоді, як ми розлучились. Я його прямо запитала. Запитала, з чим він ходив до своїх потягух — з порожніми руками чи з подарунками. Закрійник ательє так і витріщився. А я йому — ти не витріщайся, кажи правду, коли всерйоз хочеш помиритися, бо я