голові є завжди, ніяк жіноча стать не народжується без ідеї чоловіка, це аксіома. Бувають відхилення від програми, але то аномалії, хвороби, авжеж, ці аномалії та хвороби теж говорять, по-своєму говорять про саму вроджену програму. Ідея чоловіка в жіночій голові — абстрактна, і в кожному конкретному випадку вона повинна наповнюватися конкретним змістом. Розумієш? От я жінка, так? І я вродилася з цією ідеєю чоловіка, так? А тепер беремо конкретний випадок — тебе. Ця абстрактна ідея повинна трансформуватися, перерости в твою особистість. Розумієш? Ні, вроджена ідея чоловіка при цьому не пропадає, від неї звільнитися неможливо, навіть коли вона втілюється в твоїй особистості, авжеж, вона втілюється і водночас начебто існує паралельно з твоїм конкретним втіленням. Ти можеш на мене сердитися чи не сердитися, але так є, і від цієї об’єктивної даності нікуди не подінешся, хоч думай про це, хоч не думай. Тільки почекай, не давай рукам волі, коли я з тобою розмовляю, я повинна виговоритися, ох і дурні ж у тебе руки й не розуміють, що вони дурні. При кожній нашій зустрічі я повинна дозріти до тебе, ти повинен визріти в мені. Я маю тебе захотіти, запалитися бажанням, щоб ти ввійшов у мене, а я тобі віддалася, щоб ми були щось одне, спільне: чи то чоловік — жінка, чи то жінка — чоловік. Ти не сердься, бо я трохи вчена, трохи недовчена, то люблю погалалакати язиком на оцьому міжстатевому базарі. А ти не думав над тим, що чоловік сам по собі, окремо взятий, хоч і індивідуум, зле ущербний? І жінка так само, окремо взята, хоч начебто індивідуум, але теж ущербна? Ось тому чоловік усе своє життя шукає жінку, а жінка все своє життя шукає чоловіка, вони, зливаючись, прагнуть позбутися своєї ущербності, своєї неповноцінності, й вони у цьому прагненні, в оцьому злитті обертаються на двостатеву істоту, на симбіоз, себто на жінку-чоловіка чи чоловіка-жінку? Тільки не говори ніяких пошлостей. На твоїй лукавій фізіономії написано, що ти хочеш сказати якусь пошлість, але не треба, потерпи, я скоро виговорюся. Ти ж знав, з ким знайомився, — я кандидатка наук, викладаю у столичному торговельному закладі. Звичайно, жінці не обов'язково бути кандидаткою наук, але вже так склалося. Жінка — кандидат. Ка-ка. Кака. І найшвидше ти в мені визріваєш, коли слухаєш — і не заперечуєш. Так про що я тобі казала? Ой, який ти нетерплячий, ти ж усе псуєш, як ти цього не розумієш. Ну, псуй, псуй, раз до тебе не доходить моє слово. Але я однаково хочу виговоритися. Ой! Не вмієш. Уже скільки тобі років, а не вмієш. Добре, бачу, тн ніяк не змінишся, то вже роби своє діло, а я своє робитиму, я таки виговорюся. І мій перший чоловік не поважав у мені жінку, все гвалтом брав, то ми розійшлися через півроку. Другий чоловік за мною довго попобігав, поки я пустила його в сад любові, зле він теж трапився з егоїстів, з тих самців, для яких існує тільки їхня гола фізіологія, а вже фізіологія їхньої партнерки не існує, а коли ще в цієї партнерки є психіка й душа, а коли ця партнерка не просто партнерка навіть з психікою і душею, а неординарна особистість, — у них щелепи від нудьги вивертаються! Третій чоловік був з-поміж них найкращий, повністю мені підпорядкований, стелився килимовою доріжкою під ноги, завжди точно знав, коли я вже готова, а коли краще не показуватися на очі. Марко Маркович, закрійник ательє. Подумати не могла, що він здатен мене обманювати. Мене — й обманювати? Комусь можна віддати перевагу переді мною? А він кому в ательє шив — з тим поза ательє і жив. Як почула — не повірила. Щоб Марко Маркович, мій слизняк? Щоб це я його не задовольняла? Та швидше він мене мало коли задовольняв. А він і не став заперечувати, коли я його приперла до стінки, признався у всіх своїх коханках. І знаєш, як признався? Що всі вони його просять! Як то просять, питаю. А просять, каже, й мені їх жалко, тому не можу відмовити. Жалко, питаю. Жалко, говорить. Ага, коли тобі жалко — гайда, забирайся. І мій закрійник Марко Маркович подався жити на квартиру до своєї матері. Я сама зосталася, чомусь таке зло мене взяло. Я навіть подумати не могла, що він мене здатен зрадити, а він мене зраджував. Милосердний самець, гуманіст! Але ж і самця там не так багато, хіба я не знаю. То до чого він додумався. Прийшов миритися. Приніс пляшку шампанського, торт, горілку, оселедці. Я сховала шампанське і торт у холодильник, а він пив горілку і заїдав оселедцями. Як випив, то плакав, що дуже мене любить і не може без мене, зрозумів це тільки тоді, як ми розлучились. Я його прямо запитала. Запитала, з чим він ходив до своїх потягух — з порожніми руками чи з подарунками. Закрійник ательє так і витріщився. А я йому — ти не витріщайся, кажи правду, коли всерйоз хочеш помиритися, бо я жінка непроста й зі мною не можна поводитися так просто, як з іншими жінками. Щоб я тобі так просто дарувала всі твої зради — та за кого ти мене маєш? А він п’є горілку, їсть оселедці й плаче. А я страх не люблю чоловіків, які нашкодять, плачуть, каються — й при тому ще їдять оселедці. От що ти заніс, питаю, своїй першій полюбовниці, коли зрадив мене перший раз? А він перелякано бубонить — гроші. Гроші, каже, їй дав, бо тоді в мене з собою більше нічого не було, ніяких подарунків з собою не взяв, бо пішов до неї на квартиру міряти костюм, бо й не думав, що так станеться в них. І вона взяла, питаю грізно. А я, каже, залишив на столику біля дивана. То вона взяла, допитуюсь. Мабуть, узяла, каже мій Марко Маркович, бо не повернула. А може, взяв її чоловік, питаю, у неї є чоловік? Є чоловік, але чоловік не міг узяти, каже, бо чоловік саме був у відрядженні, а дітей у неї немає, щоб діти взяли. Скільки ж ти їй залишив на столику, питаю ще грізніше. П’ятдесят карбованців, белькоче він. Ого, кажу, п’ятдесят карбованців залишив, ого, як високо оцінив її пошлі послуги, а мені ти коли-небудь платив п’ятдесят карбованців? А Марко Маркович іще дужче витріщився на мене: я — і щоб отак грубо говорила з ним про гроші! Злякався — й мовчить. А мені скільки ти даси, питаю. А він ще дужче злякався, бо ніяк не вгадає, що від мене чекати, а я й сама до пуття не відаю, що від себе чекати, імпровізую на всю катушку. Скільки даси, питаю, бо я ж тобі не дружина, ми з тобою розлучилися й ти до мене прийшов як до проститутки. Повіриш, він упав на коліна, плаче, а я йому: ану викладай гроші, я подивлюся, в яку суму ти мене оцінюєш. Він почав порпатися в кишенях, дістав якісь пожмакані купюри. Сімдесят один, каже, О, кажу, це все-таки більше, ніж п'ятдесят, що ти дав своїй першій проститутці. Він бубонить, що вона не проститутка, а жінка собі. Значить, я проститутка, питаю, раз ти мені платиш? Я так зацькувала його за ті сімдесят один карбованець, що ніякий сімдесят один карбованець того не вартий. А вже потім змилостивилась над ним, над гуманістом. Бери мене, кажу, як проститутку, а я тепер спробую, як беруть проститутку, бо ніколи ще не була проституткою й ніколи мені не платили. А він рюмсає,оселедцями від нього смердить. Потім як почав мене обціловувати, як почав, аж поки я зласкавилася й сказала, що годі, що він як мужчина вже дозрів у моїй свідомості. А прийшов через кілька днів — я знову йому: що ти заплатив своїй другій шлюсі? Чи вона в тебе не шлюха була? І до цієї ходив додому, а куди ж у цей час відряджався її чоловік? То мій закрійник ательє мені сто карбованців, однією купюрою, видно, що підготувався. О, кажу, я в тебе в ціні виросла, все-таки вигідніше бути платною проституткою, ніж законною жінкою. А він каже, що любить мене. Що під час нашої розлуки полюбив мене — й нічого не здатен вдіяти з собою, так любить. Що я знущаюся з нього, коли саму себе називаю проституткою. Що він не впізнає мене, що я раніше такою не була, й коли він сам довів мене до такого стану, то йому й на світі не варто жити. А я йому кажу — так, довів, я справді раніше такою не була, та мені сподобалося бути проституткою, бо законну жінку не шанують, а проститутку шанують, і поки що я віддаюся тільки йому, але можу піти по руках, ось надумала шити собі костюм, подамся в якесь ательє індивідуального пошиву, там теж не без майстра-закрійника, запрошу його додому на примірку, він мій натяк зрозуміє, він теж добре заробляє, то подивимося, скільки від нього матиму!..