… пам'ятаєш, що ти мені колись розказував про Т., як він любив жінок, просто скакав з однієї на другу. Забув — то я тобі нагадаю. Це ж у нього був один інфаркт, другий, то лікарі застерігали його від жінок, наказували берегтися, бо, мовляв, його інфаркти — від жінок, від любовних перевантажень. Після першого інфаркту він зовсім не зважав на лікарські поради, а після другого інфаркту вже побоювався, хоч і не цурався цього відьомського кодла. Справді, мабуть, у людині прагнення смерті — вроджене, власне, все у ній вроджене, й вона запрограмована як на цікавість до чужої чи до своєї смерті, так і на прагнення її. Очевидно, для Т, невситиме прагнення жінок і було тим вогнем, який його вабив, який страхав — і водночас не можна було не бажати його. Пам'ятаєш, що він тобі казав після другого інфаркту? Самі його полюбовниці казали йому, щоб не поспішав, щоб берігся, щоб вилікувався до кінця, бо все це небезпечно, коли ти ще на лікарняному режимі. Але ж йому хотілося! Й одна з них змилостивилася над ним, дозволила — і його тоді як електричним струмом пронизало. Він так тобі й сказав: моє серце й мене всього як електричним струмом пронизало. Таке в нього тоді було відчуття від жінки. Й скільки це в нього минуло часу після лікарні? А та, два роки. А він усе сміявся й сміявся, що його нічого не бере, що лікарі малокомпетентні, й не оминав жодної жінки — молода чи стара, гарна чи негарна, усіх любив, усіх жалів, усі були йому бажані… Пірнув у озеро — й не випірнув, у воді ударив його третій інфаркт… Моє серце й мене всього як електричним струмом пронизало…
… давно ви з нею бачилися, зрідка ти чув її голос по радіо, в якійсь там республіканській програмі вона виступала ведучою, — і тоді вмикав радіо голосніше, прислухаючись до її хрипкуватого, грудного голосу. Прокурені тютюном бронхи. Й, коли ви познайомилися десь на самому початку сімдесятих років, у неї вже тоді були прокурені тютюном бронхи, й тоді вона теж працювала на радіо, й тоді теж вела якусь популярну програму. Й тоді теж багато курила. Зустрічаючись з тобою, один раз чи два рази на тиждень, вона водночас зустрічалася з іншими чоловіками, й тобі про це ставало відомо від спільних знайомих, які працювали на республіканському радіо. Повертаючись із відрядження зі Львова чи з Маріуполя, де записувала на магнітофонну плівку розмову з передовими виробничниками чи переслідуваними новаторами, вона дивилася на тебе якимись журливо-безмежними очима, сповненими жалісливої провини, й ти знав, що не тільки дні при сонці, а й ночі при місяці вона бурхливо провела там з якимось передовим виробничником чи переслідуваним новатором, вони там щиро сповідалися одне одному, й не тільки сповідалися, ти знав її ці щирі сповіді, — й тепер вона, курячи цигарку та дрібно сьорбаючи каву, жалібно-провинно застерігала тебе від підозр, бо нічого там у неї у Львові чи в Маріуполі не було й не могло бути, що вона там пам'ятала тебе й хотіла якомога швидше повернутися до тебе у Київ. А ти не наполягав на підозрах, ти слухав терпляче й не без якоїсь своєї дражливої винуватості, що змушений вислуховувати її виправдання, скільки вже було цих поїздок, цих виправдань, цих томливих з'ясувань стосунків, і ти не переставав дивуватися з цієї особливості жіночого єства — постійно зраджувати й постійно виправдовувати свої зради, відмовляючись від них так, наче їх насправді не було, а ти, саме ти винуватий, бо смієш підозрювати, ах, як ти смієш підозрювати, значить, ти і є нечистоплотний, ти і є зрадливий у ставленні до неї! Нітячись, ти починав її заспокон1вати, авжеж, у тебе нема ніяких підозр, авжеж, вона справді квапилася швидше приїхати до тебе в Київ, ви начебто мирилися, але між вами однаково зоставалася прозора, добре відчутна стіна. Й ще — оця винуватість за свої підозри… Потім ви тривалий час не бачилися — вона поїхала проводити літню відпустку до сестри під Москву, в Чорноголовку, де центр ядерних фізиків. Там сестра, будучи замужем за ядерним фізиком, висватала її заміж за ядерного фізика Рахліса, й тепер вона розривалася в поїздках між Києвом і Москвою, між Москвою і Києвом, зрідка дзвонила по телефону, вона пожаліла талановитого ядерного фізика Рахліса, в нього трагедія, молодою померла дружина, зосталася малолітня дочка, хтось же повинен йому допомогти виростити дочку, а в дочки епілепсія, таке горе, то їм ще допомагає московська старенька тітка Рахліса, але тітка зовсім старенька, то скільки вона може допомогти. Але в той шалений рік вона так і не вийшла заміж за талановитого фізика Рахліса, епілептичну малолітню дочку доглядала московська старенька тітка, тепер ти частіше чув по радіо знайомий глухуватий голос з хрипами в бронхах, аж поки ви зустрілися за цигарками й кавою, й вона знову курила весь час, дрібно сьорбаючи каву, й дивилася безмежно-журливими очима, трохи винуватими, але й не зовсім винуватими, а жертовно-мученицькими, глибоко-страдницькими, ви говорили про всякі київські дрібниці, й аж перегодя вона сказала, що зовсім не збиралася заміж за талановитого ядерного фізика Рахліса, що його старенька московська тітка не така вже й старенька, що вони вдвох доглядали малолітню епілептичну дочку, бо хтось же мусив змилостивитися й допомогти нещасному чоловікові в його трагедії, і ти не заперечував, терпляче слухав, так, хтось мусив допомогти, жалко дитину з її невиліковною хворобою, і ти відчував свою винуватість, що начебто маєш якісь претензії до неї, хоч які тут можуть бути претензії, коли йдеться про тяжке горе і про звичайне людське милосердя!.. Й ви знову зустрічалися один раз чи два рази на тиждень, ядерний фізик Рахліс усе далі відступав у тінь. Як через якогось півроку вона подзвонила й сказала, що виходить заміж за хірурга, за головного лікаря однієї з київських лікарень на Солом'янці — саме тієї лікарні, де вона торік провела два тижні на обстеженні, а ти ні разу й не навідався. Що головний лікар її любить, полюбив ще за торішнього обстеження, що от вони випадково зустрілися на площі Космонавтів — і він мало не з першої фрази признався в своєму почутті, а любов у наш час така рідкість, така рідкість, люди розучилися любити, люди не хочуть любити, люди не вміють любити навіть самих себе, а їй нічого остерігатися, вона жінка зріла і з досвідом, знає, що чоловікові потрібно від жінки, і в неї є чим обдарувати свого закоханого хірурга, й вона обдарує, ти ж бо добре знаєш, як вона вміє, а з тобою вона мало що втрачає, бо саме цей її дар обдаровувати чоловіків ти ніколи в ній не шанував, не розумів і навіть осуджував! І зона пішла заміж за хірурга, й ви не спілкувалися, ото хіба шо ти чув її хрипкуватий голос по радіо, аж десь років через чотири задзвенів у квартирі телефон, і ти почув цей глухий голос у телефонній трубці біля вуха, чи ти впізнаєш мене, ага, впізнаєш, а я думала, що ти не захочеш мене впізнати, було б дуже жаль, що ти забуваєш старих друзів, але ти не забув, ти мало змінився, і як добре, що ти залишився такий самий, як колись. А в неї горе, вона пережила своє велике горе, в неї помер чоловік, ти ж пам'ятаєш, я тобі казала, хірург Вовка, головний лікар на Солом'янці, то його не стало, весь медичний персонал плакав, його дуже любили, бо він був і спеціаліст, і справедлива людина, такі рідкість — і такі ще й помирають першими. Шкода, що ви були незнайомі, ви б дуже сподобалися один одному, але тепер пізно про це говорити, Вовку не вернеш, сира земля йому пухом. Давай з тобою зустрінемося, поговоримо, у нас є що згадати, — згадаємо… І ось вона знову курить цигарку і сьорбає каву, очі її безмежно-жалібні, страдницько-мученицькі, шоколадної барви шкіра на обличчі зів'яла, шкіра на шиї померхла, й ви знову говорите про якісь київські дрібниці, наче у вас не було в зустрічах перерви в чотири роки, цієї прірви часу, яку ви й не відчуваєте прірвою, й тобі жаль цю жінку, й самого себе в її присутності жаль, хоч сам себе ти ніколи не жалієш, і вона усміхається кволим усміхом, який тобі мимоволі хочеться порівняти з квітнево-блідим усміхом студеної весни чи з листопадовоблідим усміхом студеної осені, й ти мимоволі вдячний цій жінці за те, що спізнав її саме такою, й ти дякуєш, спасибі тобі, спасибі, а вона дивується — за віщо ти дякуєш, нема за віщо дякувати, не дякуй, а самій тривожно-цікаво й тривожно-приємно, що ти дякуєш, що ти начебто втратив контроль над собою і схожий на того, двадцятирічної давності, коли таки справді втрачав контроль над собою й вона втрачала… Знову зникає, зникає на півроку, й тобі невідомо, що з нею відбувається, але ж щось неодмінно відбувається, як раптом дзвінок по телефону, у її голосі тривога, вона хоче негайно зустрітися з тобою, й ви зустрічаєтеся в парку Слави, йдете до церкви Спаса на Берестові, й вона допитується, чи це правда, чи це правда, що ти одруж