єшся. Здається, їй твоя відповідь не потрібна, вона твою відповідь знає наперед, і вона просить тебе не одружуватися, не одружуватися, не одружуватися, бо вона добре знає тебе, ніяка жінка не принесе тобі щастя, а тільки ти єдиний їй і потрібен. І це ти повинен зрозуміти нарешті, а вона зрозуміла, й ще не пізно, у вас є час, треба отямитися. Й вона впаде перед тобою на коліна, аби ти змінив своє рішення— й одружився не на комусь, а на ній… Ви повільно ходили довкола церкви Спаса на Берестові, ти вкотре перечитував пам'ятну дошку з написом, що церква є усипальницею князя Юрія Довгорукого, сина князя Володимира Мономаха, похованого тут у 1157 році, й тобі вкотре було жаль цю жінку — таку, якою вона є, якою вона була завжди, й ти нітрохи не жалкував, що вже не зміниш свого рішення, що все відбуватиметься так, як відбувається, й ти чомусь був знову вдячний їй за те, що вона кинула справи в радіокомітеті й прибігла сюди, в Лавру, сподіваючись щось змінити, хоч уже нічогісінько не можна змінити, й тільки як вона не здатна зрозуміти, що пізно? Й ще вдячний був за те, що, по суті, ви вдвох прожили зо два десятки плутаних років, і ці плутані роки не могли бути іншими, бо так на роду написано, такий фатум… І ще минуло кілька років без зустрічей, ото хіба що лунав зрідка для тебе хрипкуватий голос по радіо у якійсь черговій популярній передачі, цей голос лунав близько, водночас зостаючись десь далеко, віддаляючись усе далі у безвість, — як раптом ви зустрілися випадково на площі Незалежності, біля фонтанів, що били вгору сонячними струменями, поміж молодих фотографів у джинсових костюмах, які закликали киян і гостей міста Києва фотографуватися на спомин про столицю саме в них, і ви засміялися радісно від невимушеної цієї зустрічі, подалися в поблизьке кафе з металевим ажурним ліхтарем на вході, замовили тут по чашечці кави й розмовляли. Обличчя її ще більше зів'яло, та розумні співчутливі очі світилися нев'янучим страдницьки-мученицьким почуттям. Як завжди, ви знову говорили про якісь київські дрібниці, наче тільки вчора чи позавчора обірвали свою нескінченну розмову, наче за вами не розверзлася ще глибша прірва буття-небуття. І тобі були дорогі і її голос, і розмови, і вираз її обличчя, і ти вже наперед здогадувався, що вона ще скаже, що між вами відбудеться в майбутньому. Ви не згадували про вашу останню зустріч біля церкви Спаса на Берестові, хоч тобі ця зустріч бачилася всі ці останні роки, ви чомусь обоє уникали говорити про справи особисті, хоч раніше завжди говорили про особисті справи, й раптом вона замовкла, приглядаючись до тебе, усміхаючись своїм квітнево-блідим усміхом холодної весни чи то листопадовоблідим усміхом студеної осені, й раптом сказала, що завжди любили тільки тебе одного. І щоб ти зовсім не думав, що вони будь-коли любили будь-кого іншого. І ще до зустрічі з тобою, ще не знаючи тебе, вона мріяла про зустріч з тобою. І її перший чоловік був лише прелюдією до зустрічі з тобою. Увертюрою, пожартував ти. Але вона зовсім не захотіла прийняти твого жарту, попросила не жартувати, бо ти нічого не розумієш, а коли б розумів, то не став би говорити про якусь увертюру. Йдучи до інших, насправді вона ніколи не покидала тебе, то в інших чоловіках вона шукала тебе, то в інших зона розчаровувалась, бо в них не знаходила тебе, а в тобі ніколи не розчаровувалася, у тобі шукала тебе — і більше нікого, й дуже шкода, що ти ніколи не хотів цього розуміти, що ти кепкував, що ти не цінував її почуття, та й, коли подумати, не цінуючи її почуття, ти не цінував самого себе. А вона любила тільки тебе одного, більше нікого, й чи ти задумувався коли-небудь над тим, що жінка все своє життя любить одного чоловіка? Вона любить лише одного чоловіка, вона шукає лише одного чоловіка — й не знаходить, і в цьому її трагедія, її споконвічна трагедія. І так само чоловік любить лише одну жінку, все його земне буття — це пошуки лише однієї жінки, яка б його задовольнила розумово й статево повністю, він шукає — й розчаровується, шукає — й розчаровується, бо все не те, не те. Правда ж, не те? І в тебе знову не те, й вона добре знає, що в тебе знову не те. Бо ти знайшов її — і не зрозумів, що нарешті знайшов її, що в інших віднині ти шукатимеш тільки її, але ні в кому не знайдеш, бо не зумів її роздивитися, ех ти, дурник у літах, а вона ж стоїть ось перед тобою, надивляйся, поки стоїть, бо зараз піде, — й вона, поцілувавши тебе в щоку, справді пішла з тісного кафе, не оглядаючись, пішла, ти вийшов надвір під ажурний металевий ліхтар на вході, гірко дивився їй услід, не сумніваючись, що почув якусь дивну правду, яку повинен освоїти, й не зовсім уже будучи впевненим у тому, що вам знову колись удасться отак зустрітися бодай випадково.