…Олька просипається, поволі-поволі розплющує очі, дивиться — й зразу ж злякано знову заплющується. Так вона мені колись розказувала, а я запам'ятала, бо такі речі чомусь самі запам'ятовуються. Заплющилася, лежить, прислухається і згадує. І геть нічогісінько не може згадати, провал у пам'яті. Розумієш, нічогісінько в пам'яті нема. Помацала пальцями — лежить на теплому піску. Чує, водою пахне, якісь голоси. То вона поволі-поволі знову давай розплющуватися — якесь озеро блищить на сонці, велике озеро, ліс кругом озера, в озері купаються якісь люди, галасують. Як вона тут опинилася — хоч убий не здатна пригадати, Може, думає, це не озеро, а Дніпро в Києві, але якийсь дивний ліс. Може, це Гідропарк? Ні, не Гідропарк. Може, Пуща-Водиця? Схоже. Як подумала про Пущу-Водицю, то на душі трохи полегшало, значить, недовго звідси доведеться добиратися додому, до Києва. Тільки як вона опинилася в Пущі-Водиці? Хоч стріляй — не може згадати.