… в Окси стосунки з її першим чоловіком були, м’яко кажучи, напружені. По молодості він її трахнув у під’їзді будинку на Тарасівській, вона мені колись показувала той будинок і той під'їзд, — вони тоді поверталися з чийогось дня народження поночі, якраз липи цвіли, вже трамваї не ходили, вони всю дорогу цілувалися, а потім опинилися в тому під’їзді. Завагітніла, а як завагітніла, то вирішили не робити аборту, а поженитися. То коли розлучалися, в нього до Окси який був найневідпорніший аргумент? Мовляв, є в нього товариш-холостяк, то цей товариш-холостяк витрачає рівно вдвічі менше презервативів, ніж він, жонатий, то навіщо йому здалася така жонатість?! Сіли вони з Серьожкою, розговорились, підрахували, хто скільки потратив презервативів останнім часом, стало все зрозуміло обом, — і край, іншого виходу нема, як розлучатися.
… давно про Маргаритку не розказувала, а це знову згадалося дещо з її бурхливої біографії, не з біографії, а з вулкана… Чи то раніше її Анчаров був знайомий з тим змієловом, коли змієлов ще не був змієловом і ще тільки збирався їздити в Середню Азію ловити змій і зашибати бабки на зміях, чи то вже пізніше познайомився з тим змієловом, коли той уже став змієловом і вже їздив у Середню Азію ловити змій і вже зашибав добрячі бабки на зміях, на отруті, яку добувають з їхніх жал, а Анчаров захотів зняти про нього фільм на нашій хронікально-документальній кіностудії. Була в нього така ідея, бо ж екзотика. Але які фінанси в кіностудії, щоб спорядити знімальну групу в Середню Азію на відлов змій, щоб показати натуру? Ніяких фінансів. Було б дешевше, якби змії самі проповзли до Києва, прямо на кіностудію й позували перед камерою, але від змій не дочекаєшся, хоч, може, вони б свої ролі зіграли краще за українських актрис, які перед камерами гарні змії, знаю не з чуток. Одним словом, Анчаров почав водитися із змієловом, усім показував, з усіма знайомив, а всі дивляться на змієлова й кричать: ах, змієлов! ах, змієлов! То Анчаров по простоті душевній познайомив свою Маргаритку із змієловом, бо ж не знав, яку змію пускає сам собі за пазуху. А дивлячись на змієлова, й не скажеш, що це змієлов, бо скидався на зачуханого сантехніка, на вчорашнього алкаша-двірника, який відбув примусове лікування й тепер тимчасово поки що не п'є. Але як послухаєш його, тоді повіриш, що це таки змієлов, бо любив розказувати про свої пригоди, пригод у нього там було багато. А може, й до своїх пригод уміло додавав чужі пригоди, хіба він признавався? А тільки весь час хвалився, що ніяких укусів ніяких змій не боїться, бо його там стільки перекусали, що його дублене тіло так звикло до отрути, що ніяка отрута йому не страшна! Маргаритка дивилася на змієлова, як кролик на удава, усе їй здавалося, що він її ось-ось ковтне, їй навіть цікаво було. Було цікаво, як змієлови залицяються до жінок, у неї ж ніколи не було ні одного змієлова, бо Київ — це все-таки не Середня Азія, де водяться змії і змієлови, у нашій столиці з цим товаром дефіцит, Аж тут Анчаров кудись поїхав у відрядження, аж тут у змієлова жінка з дітьми подалася кудись у відпустку, і змієлов подзвонив маргаритці, щоб зустрітися. Зустрілися — чи в нього, чи в неї, чи в кафе, чи в парку, я вже забула, де зустрілись. Ага, в парку біля філармонії. Змієлов приніс Маргаритці великий фотоальбом. Ти не повіриш, але так було. А в фотоальбомі знімки з найдревніших часів — оце мій прадід, оце моя прабаба, оце мій дід, оце моя баба, оце моя мати, оце мій батько, оце наші родичі по батьковій лінії, оце по материній лінії, оце моя жінка, оце її мати і її батько, оце її баба і її дід, оце її прабаба і прадід, оце їхні родичі по материній лінії, а це їхні родичі по батьковій лінії, а це я — в колисці, у яслах, у дитячому садочку, у першому класі, у другому класі, у піонерах, у комсомолі. Маргаритка засміялася, згорнула альбом, сказала, що годі, не треба показувати, а змієлов страшно здивувався — як то не треба, ти дивись, раз я тобі приніс показати! Маргаритці стало скучно, але вона терпляче подивилася весь альбом, а як подивилась, то запитала, навіщо він їй показує весь той музей. Змієлов ще більше здивувався — який музей, який музей, це зовсім не музей, ти тільки подивися на моє генеалогічне древо, таке древо в Києві рідко тепер у кого знайдеш, нема тепер таких дерев, і він сам дбає і дбатиме про своє генеалогічне древо, й дітей своїх навчить, щоб дбали, бо то тільки дурні не мають свого генеалогічного древа, а він таки не дурень. Маргаритка не сподівалась такого від змієлова, їй стало ще скучніше, й вона призналася змієлову, що ніколи не любила розглядати чужі фотоальбоми, вони їй здаються схожими на археологічний музей, де зібрано всякі скелети, кістяки, рештки доісторичних чи історичних істот, яких давно вже немає, а от начебто чомусь треба вірити, що вони були. Ну, були то були, а не були то не були, яке їй діло до якихось археологічних музеїв, їй просто нецікаво. Ех, як образився змієлов за той археологічний музей, за скелети й за доісторичні істоти, Маргаритка ледве його заспокоїла, чого ти нервуєш, не нервуй, ось тобі подобаються такі археологічні музеї, такі дерева генеалогічні, я ж тебе за це не осуджую, не критикую, це твоя справа, а от я байдужа до таких музеїв і таких дерев, то чого ти мене осуджуєш і критикуєш, це моя справа. Змієлов трохи заспокоївся і пояснив. Пояснив, що не збирається розлучатися із своєю жінкою (там на фотографіях така лисичка з лисячим носиком) і не збирається кидати своїх дітей (там такі лисенята з носиками лисеняток). Та ніхто ж тобі не каже кидати дітей і жінку, засміялася Маргаритка, вони в тебе славні, вони в тебе свої, то навіщо їх кидати, коли вони свої, і я тобі не казала кидати. А змієлов слухає її — і не чує. Та коли б ти мені сказала кинути, завівся змієлов, то я б ніколи не кинув, бо я б тоді порушив природний ріст свого генеалогічного древа, й тоді на мене звалилися б усі гріхи, мене б тоді прокляли навіть пращури, які лежать по могилах, та вони б навіть з могил повставали б з великої розпуки, що на їхньому генеалогічному древі завівся отакий мерзотник! Маргаритці ще скучніше стало, й чого вона прийшла на побачення зі змієловом, з усіма її вже в Києві бачили знайомі на всяких побаченнях — і з приборкувачами тигрів, із водіями трамваїв, і з аматорами підводного плавання, навіть з одним ювеліром, тільки цей ювелір був дуже полохливий, швидко злиняв, ось тільки її ще не бачили на побаченні зі змієловом! Хотіла втекти, але змієлов не пустив, мовляв, куди ти тікаєш, не тікай, у мене якнайсерйозніші наміри, поважай хоч мої наміри, коли не поважаєш мене. Маргаритці навіть стало цікаво, чим усе це закінчиться. А змієлов каже, що вона йому зразу сподобалася, як тільки Анчаров їх познайомив, але він вирішив не квапитися й перевірити своє почуття. Куди не квапитися, запитала Маргаритка, але змієлов не відповів. І навіть розпитував за неї на кіностудії у знайомих Анчарова. У яких знайомих, ще більше здивувалася вона. Змієлов не сказав, які саме знайомі, але сказав, що ніхто з цих знайомих жодного поганого слова про неї не сказав, бо просто її там погано знають, і його це влаштувало, що її там погано знають, бо було б, на його думку, погано, якби її там знали непогано. И тому-то він зважився нарешті прийти до неї з фотоальбомом, показати генеалогічне древо і всерйоз поговорити про це древо, що не збирається розлучатися з жінкою й кинути дітей. Так, він любить свою жінку, вона задовольняє його, а він задовольняє її, й вона не скаржиться, що він не задовольняє її. Ось тільки вона хоч і задовольняє його, але задовольняє мало, йому треба значно більше. Ні, він своїй жінці не дорікав, вона не знає, що вона його задовольняє не повністю, що йому треба більше, він її цього не скаже,