… я тоді на літо поїхала в Сибір, пішла з геологами в тайгу. Там у нас евенки були в тайзі провідникамн, без евенків нікуди б не пішла й нікуди б не прийшла. Мене тоді супроводжував евенк Федя. Чую, він як закричить: «Ведмідь!» Я так і обімліла, згадую, що ж робити треба, коли ведмідь трапився. Ледве згадала, А де ж той ведмідь? Зовсім близько між дерев, а я кофту на грудях не можу розстібнути, але таки розстібнула. Під кофтою плаття розстібаю, а потім розірвала, гудзики посипалися. А ведмідь зовсім близько, а я думаю: «Може, обманули евенки, може, пожартували, й зараз ось Федя жартує, але ж чому він не кидається на допомогу, теж злякався». Показую ведмедеві голі груди, а під самою ноги підкошуються, ось-ось упаду. Бачу, ведмідь справді зупинився, далі не йде, придуркувато дивиться на мене, а я жду, що накинеться, бо зовсім близько. Й евенка Федю не чути, десь пропав, тільки листя шелестить. Ведмідь постояв проти мене, повернувся — й потрухикав геть. А я стою і вслід йому голі груди показую, не вірю, що він не зачепив мене, що вже в кущах пропав. І тоді вже зашаруділо за спиною, підійшов евенк Федя. «Сховай груди, — сказав евенк, — ведмідь не повернеться». А я не можу руками поворухнути, пальці задерев'яніли. Й доходить до мене, як у тумані: правду казали евенки, що ведмідь не зачепить у тайзі жінку, якщо вона йому покаже голі груди. Не знаю, скільки так стояла, поки в голові розвиднілося. Бачу, евенк Федя сміється. «Сховай груди, — каже. — Ведмідь тебе злякався і більше не повернеться. Чи ти мене ще хочеш налякати? Я не злякаюся, бо я не ведмідь, сховай груди, бо комарі погризуть…» І вже там, у тайзі, я тільки про одне думала — швидше б додому, в Київ, не хочу ніяких зустрічей з ведмедями, не хочу за порадами евенків показувати груди ведмедям, щоб вони змилостивилися наді мною, бо коли який ведмідь чи не захоче змилостивитися, чи грудей моїх голих не роздивиться… Не хочу, не хочу! Такого натерпілася страху, що з часом мій минулий страх не меншав, а більшав, наче я справді ось-ось мала таки зустрітися ще з одним ведмедем. І все дорожчим ставав мій Мирон, чоловік, якого я так безсовісно залишала самого вдома, щоб він там, у порожній квартирі, божеволів від туги за мною, а я таки напевне знала, що божеволіє за мною, бо любить. І я обіцяла собі покаятися перед ним і більше ніколи не їздити ні в який Сибір, не ходити ні в яку тайгу, нащо мені ці евенки, ці ведмеді, краще сидіти вдома, поратися на кухні, стояти в чергах по магазинах!.. І добралася я додому, і зустрілася з Мироном, і покаялася перед чоловіком, і так щнро покаялася, що ми аж заплакали вдвох. І я говорила, що не достойна його. І тоді він сказав, що не достойний мене, і не достойний моїх сліз, і не достойний мого високого каяття. І теж покаявся переді мною. Як завжди, тієї осені їхню київську контору мобілізували на сільськогосподарські роботи в колгоспі, і він згодився поїхати, збирали яблука у величезному саду, врожай видався небачений, і погода стояла як на замовлення, бабине літо, великі зірки в небі щоночі, яблука й зірки, — він ще ніколи не звідував такого стану, бо ж народився в місті. І однієї ночі вони з Ліною, вона теж робить у їхній конторі, йшли через яблуневнй сад, і він мимоволі поклав їй руку на плече, й вона поклала йому руку на плече, вони обнялися, поцілувалися, а потім між ними сталося те, що відбувається між чоловіком та жінкою, коли вони прагнуть одне до одного, й Ліна розказала, що давно його любить, а тому й віддалася, інакше б вона не віддалася, з якої речі, й він тоді зрозумів, що вона зараз найближча для нього людина, що він також любить її, що він стомився й переживати за мене, бо кінця-краю нема його очікуванню і його стражданню, й що він тепер живе в Ліни, в неї двокімнатна квартира, й сьогодні опинився в нашій квартирі випадково, прийшов забрати свій транзнстор, інакше б ми не зустрілися. Й він упав на коліна, просячи в мене пробачення, а потім таки забрав свій транзистор і пішов, а я зосталася сама у нашій однокімнатній квартирі-пустці, плакала сухими сльозами, згадувала тайгу, ведмедя, свої переляки й тупо запитувала сама в себе, навіщо я показувала тому ведмедю свої груди, навіщо, навіщо, краще б той ведмідь роздер мене в тайзі, краще б роздер, краще б роздер…
… ви тоді сіли на тролейбус, доїхали до Голосієвого й подалися в ліс. Аж не вірилося в справжність цього лісу мало не в центрі великого міста. Якийсь чоловік прогулював бульдога, і цей чоловік лютою своєю бугристою мордою скидався на люту бугристу морду бульдога. В інвалідній колясці бородатий син у темних окулярах віз свою безногу матір теж у темних окулярах. Пройшовши асфальтованою доріжкою, ви звернули праворуч поміж дерев, і тут різкіше запахло вогкою, відволоженою землею та першою весняною зеленню. Тобі давно вже хотілося зустрітися з цією жінкою, й тепер ти був радий, що вона згодилася, що ви цього суботнього ранку опинилися в Голосієвому, що ти можеш зрідка торкатися до рукава її сірого пальта — біля плеча, за лікоть, а то й торкнутися її палаців. Тебе тривожив її притишений голос, сухуватий, якийсь немелодійний, у цьому голосі молодої жінки наче б з якихось ще давніх його глибин пробивався голос дівчинки, яку колись скривдили, й відзвук цієї кривди зберігся назавжди, на ціле життя. І тобі раз у раз хотілося дивитися на її видовжене, жорсткувате обличчя, з ледь випнутими вилицями, з віялами тоненьких зморшок під очима, з чітко окресленими рисами зморшок у кутках великих, жорсткуватих уст, — це її обличчя мало колір доспілого абрикоса, й на ньому якимось своїм окремим життям жили її спокійні тихі очі зі спокійним тихим поглядом, хмарно-сині очі, які час від часу пожвавлювалися, й тоді вона запитувала: «Чого ти на мене так дивишся?» А хіба ти міг відповісти щось доладне, чому ти так на неї дивишся? Тобі просто хотілося дивитися на неї — і все, хотілося не відривати від неї погляду, хотілося заглядати в її хмарно-сині очі, й ти дивувався з цього її запитання, на хвилину-другу відвертався, дивлячись обіч, щоб скоро знову скоритися непереборному своєму бажанню — й дивитися на неї, відчуваючи радісну втіху від її обличчя і від її невеличкої зграбної постаті, зодягненої в демісезонне сіре пальто «сосонкою». Ви йшли навмання поміж дерев по сирій землі, встеленій шелестким торішнім листям, ступали по тонких і кволих голочках блідої зеленої трави, неправдоподібно молодої, дивовижно весняної (наче ця трава й не повинна вже була зійти після зими, а вона таки пробилася з землі, з невідомо якого буття-небуття), й ти вслухався у її стриманий, скрадливий сміх, якийсь особливий сміх… чимось схожий на цю несміливу, стриману весняну траву… яка пробилася з землі й ще не вірить ні в своє воскресіння, ні в передзвін-пересвист пташок, і ще трава не вся появилася з темряви, ще її багато нуртує в глибині… й так само її сміх, який немов чудується зі свого народження, який стримується виказувати свою справжню силу і справжню чарівливість… Ліс розступався перед вами, все ширше й ширше відкриваючи вільні й легкі обійми свої, і ви йшли у його квітневий манливий простір, аж поки опинилися біля озера, що причаєною синьо-зеленою поверхнею несподівано покликало до себе, й вільно пішли берегом, дивлячись на озеро й на ліс на протилежному березі. Під віттям чорних дерев стояла якась споруда з відчиненими дверима та з вибитими вікнами, схожа на літній павільйон, у якому в спеку п’ють лимонад і їдять морозиво, й ви зайшли всередину, сторожко прислухаючись до тріщання під ногами розбитого скла. В павільйон долинав тихий пташиний спів, через висаджені вікна видніло озеро, по воді пливло три качки, на відстані від них ще дві. Зітхнувши, зважившись, ти обійняв невеличку біляву жінку, й вона — уже в твоїх обіймах — спершу відкинула назад голову з коротким ячмінним волоссям, зав’язаним тугим хвостом на потилиці, подивилася здивовано, і в цю мить очі її спалахнули задерикуватою радістю, потім вона прихилилася ближче, й ти, взявши долонями її обличчя, припав губами до її губів. Але жіночі губи не відповіли на твій поцілунок і, шерехато-прісні, прохолодні, мовби завмерли в очікуванні й ти, стиха всміхаючись, грів їх і грів, аж поки вони ледь ворухнулися, оживлені теплом, і самі потеплішали й нарешті відповіли на поцілунок. Ти цілував і цілував, аж поки вона раптом вперлася тобі в груди й відсторонилася, прошепотівши: «За нами підглядають». Здивований, ти обернувся — у вибитому вікні стриміли дві неголені чоловічі фізіономії. Дикуваті, занехаяні фізіономії з дикуватими погрозливими очима. Це були фізіономії тих, які п’ють що попадя: горілка — так горілка, пиво — так пиво, денатурат — так денатурат, одеколон — так одеколон. «Що таке?» — запитав ти, розвертаючись постаттю до цих двох непрошених фізіономій. — Фізіономії мовчали. «Що таке?» — знову запитав ти і ступив уперед кілька кроків по тріскучому склу на підлозі. Дві неголені, чорні фізіономії, перезирнувшись між собою, зникли з розбитого вікна, й почулося шелестіння листя під їхніми ногами. «Де вони взялися?» — мовив ти. «Йшли слідом». — «Ти їх бачила?» — «Я не бачила, але вони йшли назирці». — «Навіщо?» — «Всякі тут вештаються. Ходімо звідси». — «Але ж вони пішли геть». — «Пішли, але можуть повернутися, то такі». — «Типи?» — «А хто ж як не типи». Справді, залишатися далі в павільйоні було безглуздо, й ви подалися берегом озе