а, — роздивляючись скрізь поміж дерев, але в лісі було порожньо, два підозрілі типи зникли. «Ти думаєш, вони за нами стежать?» — «Усе може бути». — Але навіщо їм стежити за нами?» — «Ти мене питаєш!» — «І що це за типи?» — «Хіба не бачиш, типи». Від озера ви подалися схилом горба вбік і вгору, аж поки вийшли на порослий кущами сусідній горб. Гілля розлогих кущів узялося дрібним листям, творячи такий-сякий захисток, і ви зайшли поміж кущів, здається, сховавшись у лісі від усього лісу. Тут збудливіше й гіркіше пахло гострою весняною зеленню, похлюпував вітер у верхах дерев. Ти простелив плаща на землі, й ви зосталися наодинці, й ти знову обійняв цю біляву жінку, вловлюючи ніздрями черемхово-вітряний запах її сухих кіс і любистково-терпкий дух її тугого тіла. Ти відчував її через поцілунок, зосередившись на відчутті її через поцілунок, і наче вже все перестало існувати за межами вашого поцілунку, й вона вже похилилась на плащ, лягаючи на спину, як раптом сперлася на лікоть і, розплющівшись, напруженими очима подивилася повз тебе, зводячись, аж поки звелась. Ти лякливо озирнувся — неподалік, під липою, стояв якийсь патлатий парубійко у салатовій куртці і дивився на вас. Дивився прямо, спокійно, анітрохи не знітився тоді, коли зустрівся з твоїм поглядом. Чи не один з тих типів, які втелющили були свої чорні фізіономії у вибите вікно павільйону. Та ні, це якийсь інший тип, і в цього типа інша фізіономія — одутлувата, з обвислими вусами, пашить рум'янцями, зелений берет на рудому волоссі. Сидячи на землі, ви через гілля кушів дивилися на застиглого під липою нахабного парубійка, а він з якоюсь тупою незворушністю дивився на вас. «Поглянь на цього йолопа, — майже весело сказав ти. — Якого дідька йому треба від нас?» — «Не знаю», — усміхнулась жінка. «І цей стежить?» — «Мабуть, стежить». — «А він теж ішов слідом за нами». — «Не знаю. Тільки я шкірою відчула, що хтось біля нас є, подивилася, а він стоїть під деревом». — «А йому що треба?» — «Не знаю». — «І що це за типи, які скрізь підглядають у цьому лісі? Поглянь на нього, стоїть і дивиться». — «А що йому можна сказати?» — «Я не знаю, що йому можна сказати. Стоїть — і стоїть і нічогісінько не робить. Стоїть. Може, запитати, чого він стоїть?» — «А що він каже? Скаже, що стоїть і запитає, чого ми сидимо. А ми скажемо, що сидимо тому, що сидимо. Краще ходімо звідси». Ти вдягнувся в плащ, і зніяковіло ви вийшли з кушів, поволі подалися лісом і скоро вийшли до іншого озера, маленького й круглого, пустельного, без качок. Ти обернувся — салатова куртка йшла слідом. Закипаючи злістю, ти обернувся й пішов до нього, цього підглядача-нахаби. «Що таке?» — запитав ти в нього, сердито дивлячись у пласке, розплескане перенісся. Ти сподівався на брутальну відповідь, але парубійко рангом усміхнувся і сказав: «Нічого, я йду своєю дорогою». — «Ти йдеш своєю дорогою? А чого ти йдеш своєю дорогою слідом за нами?» — «Бо я так іду своєю дорогою». — «Кали ти йдеш своєю дорогою, то йди своєю дорогою, але не ходи слідом за нами, чуєш?» — «Чую». — «Коли чуєш, то йди своєю дорогою». Й раптом він усміхнувся ще привітніше, навіть беззахисно: «Ви мене боїтеся? То ви мене не бійтеся». — «Ми тебе не боїмося». — «А коли не боїтеся, то робіть що хочете». — «Що робити?» — «А робіть що хочете. Я хочу подивитися». — «Ти хочеш подивитися?!» — «Я хочу подивитися, що ви робите я люблю дивитися». — «Ти що, псих, ненормальний? Що ти хочеш подивитися? Що ми повинні тобі показати? Чуєш, краще йди своєю дорогою». У нього зовсім розпливлося широке обличчя в безпорадній дитячій усмішці: «Та не бійтеся, я тільки подивлюся». — «Ти завжди тут ходиш?» — «Завжди». — «Й часто піддивляєшся?» — «Часто». «Й ніхто не побив тобі морду?» Він долонею потер пухку щоку і сказав: «Били. Але я нічого поганого не зроблю». — «Ти й далі будеш ходити за нами?» — «Я повинен подивитися». Спересердя ти плюнув під ноги: псих, ненормальний, ну що ти візьмеш із такого збоченця? Треба ж було поїхати в Голосієве, щоб зустрітися! Білява жінка, щулячись від весняної свіжості, чекала на тебе, ледь хилячи світлу голову на ліве плече. «Ходімо, — сказала вона тужливо, — а то холодає». У повітрі сіялися дрібненькі, як мак, дощинки й зрідка пролітали мокрі пластівці снігу. Спантеличено крутячи головами, ви подалися через ліс, чуючи, що на відстані слідом за вами назирці йде ота салатова куртка, отой зелений берет на рудих патлах, підглядаючи й підглядаючи, бо він не міг не підглядати, й ви належали начебто не одне одному й своїй усамітненості, а йому, психові ненормальному. Ти мимоволі стиснув кулаки, й білява жінка сказала з вибачливим усміхом: «Я чула про нього. Кажуть, він утік із психлікарні, ходить тут, але ж він не буйний, а зовсім смирний, так жаль його, так жаль».