… ви хіба любите? Ви хіба вмієте любити? Вам тільки одне треба від жінки. Я вам розкажу, як люблять. Я ще студенткою була, жила на квартирі, хазяйка — на пенсії, хазяїн — уже в літах, але ще працював у школі учителем з виробничого навчання, вчив дітей столярної справи. Обоє вже старенькі. А будиночок їхній крихітний, ще після війни як поставили, як стягнулися з копійками, то вже так і не перебудували, в них дітей не було, то для кого? Будиночок на дві кімнати: у першій прохідній кімнатці жило четверо нас, дівчат, а в другій кімнатці жили хазяїн з хазяйкою. Після одинадцятої години вечора хазяйка виймала з рота свого хазяїна вставні пластмасові щелепи. Такий у них був порядок. І у скляній банці, у воді, несла на кухню. А кухню замикала на замок. І туалет замикала на замок. Так що після одинадцятої кому з дівчат хотілося води, то вже йшла пити не на кухню, а надвір, за ворітьми була водонапірна колонка. Й так само в туалет — бігали надвір після одинадцятої. А взагалі, бігати після одинадцятої вечора вже заборонялося: чи йти на побачення, чи повертатися з побачення. Щоб не шуміти, щоб не тривожити сон хазяїна і хазяйки. Ото як хазяйка урочисто через нашу кімнату несла на кухню у банці з водою пластмасові щелепи свого хазяїна— це був для нас сигнал, відбій. І так само сигналом, відбоєм від сну вранці був той час, коли вона відмикала кухню і через нашу кімнату урочисто несла назад у їхню кімнату пластмасові щелепи в банці. Тоді ми вже могли вставати, збиратися, шуміти. А причім тут любов? А притім. Бачте, ви так і не зрозуміли, бо куди вам зрозуміти, я ж сказала, що вам одне від жінки треба. Хазяйка так любила свого хазяїна, що сама виймала йому щелепи з рота — й сама вставляла. Сама несла на кухню ввечері — й сама несла з кухні вранці. Мабуть, вона йому на ніч ноги мила, але ми не бачили, ми тільки бачили, як вона тазик з брудною водою виносила. Думаєте, він цінував її любов? Еге, цінував. Усі ви, чоловіки, однакові. Хазяїн бив хазяйку по ночах. За віщо? За те, що вона в молодості, ще до їхнього знайомства, сильно гуляла. Ні, коли вони познайомилися й поженилися, то вона більше не гуляла, була йому вірна. Питається, чого ти її б’єш? Тому що в тебе кулаки великі? За те що вона тебе так любить, виймає і вставляє тобі щелепи у твій беззубий рот. Ми так у своїй кімнаті плакали, коли чули, що хазяйка плаче. Бо якщо вже вона сильно гуляла колись, то гуляла ще до тебе, ще до вашого весілля, то чого ти її б’єш?!
… позаминулого року дали відпустку моєму чоловікові, він мав путівку в Одесу, але раптом здав путівку — і: проводитиму відпустку в Києві! Як-то в Києві? А так, у Києві, бо скільки до нас приїжджає проводити відпустку москвичів та ленінградців, то чому кияни вдома не можуть відпочивати? Ловитиму рибу на Дніпрі й житиму на квартирі у матері, мати відправляється на літо до вітчима у село, якраз її квартира вільна, а ви тут удома хоч на головах ходіть. Це так сказав мій благовірний. А на головах ходіть — це він мав на увазі мою сестру, що приїхала в гості з двома своїми дітьми — подивитися столицю. Я розумію, що чоловік стомився від сім’ї, що йому й грошей на поїздку жаль, бо грошей завжди катма, то хай посидить у матері, спробує, скільки сам висидить — без моїх сніданків, обідів і вечерь. Він у мене редактор у видавництві, то захотів ще посидіти над чиїмись рукописами, що терміново слід було здавати до друку, і свою хотів книжку закінчити, бо він теж письменник, хоч і дитячий, хоч і дехто посміхається, що дитячий, а письменник. Зібрав речі, наче в далеку відпустку, а не на Русанівку, наче на Чорне море, а не на Дніпро, — й гайда. Правда, не поїздом чи літаком, а своєю машиною. Ми з ним договорилися жартома навіть по телефону не дзвонити одне одному, а писати листи і листівки. Через кілька днів листівка від нього: «Доїхав благополучно, влаштувався добре, компанію ще не підібрав, люблю, скучаю, Борис». І я йому відписала. Відповідь від нього: «Відпочиваю, ловлю рибу, набираюся здоров'я, редагую чужий роман, пишу про пригоди українського хлопчика в доісторичні часи. Люблю, скучаю». Через кілька днів знову — листівка і «…люблю, скучаю». А я справді за ним скучаю, то сідаю на метро й гайда на Русанівку, бо ж цікаво, як там мій відпускник. Приїжджаю, дзвоню в двері, відчиняє Борис. Якийсь блідий, а побачив мене — ще більше зблід. «Занедужав?» — питаю. «Занедужав, — каже, — тільки тобі не хотів дзвонити, щоб не турбувати, якраз і медсестра в мене, познайомлю вас». На кухні справді сидить медсестра в білому халаті, молода, чорнява. Зоя. І я— Зоя. То й добре, що дві Зої. І та Зоя починає розказувати мені, Зої, що в чоловіка схопило серце, то вона його лікує, а він от пригощає її кавуном. «Пригощайтеся і ви», — каже вона. «Пригощайтесь і ви», — кажу їй. А кавун смачний, Борис уміє вибирати кавуни. Чоловік приніс горілки, випили. «За зустрічі — сказала я. — Бо ж давно не бачилися». Медсестра Зоя хитро поглядає на мене і, бачу, думає: дурна ти, дурна. А я дурнувато поглядаю на неї і думаю: сама ти дурна, а я зовсім не дурна. Сидимо, їмо кавун, пригощаємося горілкою. Я питаю в Зої: — У вас чоловік є?» Зоя навіть образилася «Є чоловік, аякже». То я кажу своєму Борисові: «А я ж ходила на аналізи в лікарню, то сьогодні маю результат». — 'І який результат?» — питає чоловік. — «Той результат, — кажу, — що мені треба лікуватися». — «Що ж у тебе знайшли?» — дивується чоловік. — «Мабуть, те, що ти мені подарував». — «А що я тобі подарував? Не жартуй». — «Я не жартую, бо ти мені всерйоз подарував. Трихомонади. Так що ви, Зою, не від тієї хвороби його лікуєте». Бачу, та Зоя вже не сміється, вже в неї злякане лице, вже їй не хочеться кавуна, зводиться з-за столу. «Лікуєте йому серце, — кажу, — а його треба лікувати від трихомонад». А Борис обіймає мене й каже: «Не жартуй, ти любиш пожартувати. В мене справді схопило серце». — «Я знаю, де в тебе хапає серце». — «Вона принесла таблетки». — «А я не могла принести таблетки?» — «Могла, але ж не забувай, що я у відпустці, що я у від'їзді, а ти від мене далеко — це тобі добиратися і літаком, і поїздом. Поки ще там доїдеш! А це місцева медицина, під боком. Поміряла мені тиск. Хочеш, поміряє й тобі, в неї й тонометр з собою, а ти не віриш». — «Чом не вірю? Вірю, що й тонометр є у квартирі. Зою, поміряйте мені тиск. Не хочете? Не тікайте». А медсестра сердиться: «А чого ви кажете, що я вашого чоловіка не від тієї хвороби лікую? Нітрогліцерин чи валокордин — від серця, в нього серце, перепрацював, треба відпочити». А я кажу: «Ніколи на серце не скаржився… Ви наче й не чуєте, що я сказала». — «А що ти, жінко, сказала?» — «Я сказала, що в мене трихомонади». — «А-а, в тебе трихомонади!» — зрадів мій Борис. «То чого ти не питаєш, де я їх узяла? Я ж твоя жінка, то спитай». — «Еге, де ти взяла трихомонади?» — «Ти ж знаєш, що я ні з ким не спала й не сплю, тільки з тобою? Що я завжди така дурна?» — «Знаю, знаю, але ти не така дурна». — «Добре, не така, а така. Це ти мені подарував свої трихомонади». — «Я?» — «Ти. Чи думаєш, що я тобі подарувала?» — «І в мене?» — «Можеш не сумніватися, гарантовано. — Й питаю в медсестри Зої: — «Правда ж?» А медсестра Зоя: «Чого ви до мене вчепилися зі своїми трихомонадами? Чи я знаю? Я не знаю». — «Ви ж медицина, то все повинні знати не тільки про серце, а й про трихомонади». — «Чого ви до мене вчепилися?» А я спокійно так і чемно: «Борисе, я до неї вчепилася? Зовсім не вчепилася. Це ви, Зою, чіпляєтеся до мене зі своїми трихомонадами». Борис бачить, що заварюється бабська каша, зразу вдається до своєї улесливої дипломатії: «Дівчата, дівчата, заспокойтеся. Та не так сказала, та не так почула, буває. Які трихомонади? Нема ніяких трихомонад. Аналізи набрехали, наші лікарі такі, що в них аналізи часто брешуть». Я кажу: «Аналізи брешуть? Значить, твоє серце не болить — аналізи брешуть? Ви вдвох брешете?» — «А тонометр? У мене — підвищений тиск». — «У тебе завжди підвищений тиск, навіть коли нема ніякого тиску. Я знаю, хто тобі наганяє тиск». А в медсестри Зої смикаються губи, й сама вона смикається: «На що ви натякаєте? На що натякаєте?» Я спокійно: «Я натякаю? На що натякаю?» А медсестра: «Немає в мене ніяких трихомонад!» Ох, я й посміялася, півгодини сміялася, а вони дивилися як на хвору. Потім я спокійно: «Хіба я сказала, що у вас трихомонади? Борисе, я так сказала? Я сказала, що трихомонади в мене. І трихомонади в Бориса, бо він мій чоловік. А хіба я сказала, що у вас трихомонади?» — «Але ж ви сказали, що я не лікую його від трихомонад!» — «Сказала, ви справді не лікуєте його від трихомонад» — «А звідки ж я повинна знати, що у вашого чоловіка трихомонади?» — «Повинні знати, добре повинні знати». — «Знову натякаєте! На що ви натякаєте?» — «Я зовсім не натякаю. Я прямо вам обом заявляю. Ви повинні знати, що в мого чоловіка трихомонади». — «Я не знаю, не знаю, не знаю, бо я не спала з вашим чоловіком!» — «Не знаю, чи ви спали з моїм чоловіком, чи не спали, і з ким ви спали, це діло ваше, але ви повинні лікувати його від трихомонад, раз у нього трихомонади». — «Але ж я не винувата, в чому ви мене звинувачуєте?» — «Винувата чи не винувата, але ви медицина — ви все повинні знати. Медицина. Але тепер і вам треба лікуватися». — «Від чого лікуватися?» — «Від трихомоиад». — «Від яких трихомонад? Та нема в мене ніяких трихомонад, та не спала я з вашим чоловіком, і ще треба перевірити, чи є в нього трихомоиади!» — «У мене є, а в нього нема