кавуном. «Пригощайтеся і ви», — каже вона. «Пригощайтесь і ви», — кажу їй. А кавун смачний, Борис уміє вибирати кавуни. Чоловік приніс горілки, випили. «За зустрічі — сказала я. — Бо ж давно не бачилися». Медсестра Зоя хитро поглядає на мене і, бачу, думає: дурна ти, дурна. А я дурнувато поглядаю на неї і думаю: сама ти дурна, а я зовсім не дурна. Сидимо, їмо кавун, пригощаємося горілкою. Я питаю в Зої: — У вас чоловік є?» Зоя навіть образилася «Є чоловік, аякже». То я кажу своєму Борисові: «А я ж ходила на аналізи в лікарню, то сьогодні маю результат». — 'І який результат?» — питає чоловік. — «Той результат, — кажу, — що мені треба лікуватися». — «Що ж у тебе знайшли?» — дивується чоловік. — «Мабуть, те, що ти мені подарував». — «А що я тобі подарував? Не жартуй». — «Я не жартую, бо ти мені всерйоз подарував. Трихомонади. Так що ви, Зою, не від тієї хвороби його лікуєте». Бачу, та Зоя вже не сміється, вже в неї злякане лице, вже їй не хочеться кавуна, зводиться з-за столу. «Лікуєте йому серце, — кажу, — а його треба лікувати від трихомонад». А Борис обіймає мене й каже: «Не жартуй, ти любиш пожартувати. В мене справді схопило серце». — «Я знаю, де в тебе хапає серце». — «Вона принесла таблетки». — «А я не могла принести таблетки?» — «Могла, але ж не забувай, що я у відпустці, що я у від'їзді, а ти від мене далеко — це тобі добиратися і літаком, і поїздом. Поки ще там доїдеш! А це місцева медицина, під боком. Поміряла мені тиск. Хочеш, поміряє й тобі, в неї й тонометр з собою, а ти не віриш». — «Чом не вірю? Вірю, що й тонометр є у квартирі. Зою, поміряйте мені тиск. Не хочете? Не тікайте». А медсестра сердиться: «А чого ви кажете, що я вашого чоловіка не від тієї хвороби лікую? Нітрогліцерин чи валокордин — від серця, в нього серце, перепрацював, треба відпочити». А я кажу: «Ніколи на серце не скаржився… Ви наче й не чуєте, що я сказала». — «А що ти, жінко, сказала?» — «Я сказала, що в мене трихомонади». — «А-а, в тебе трихомонади!» — зрадів мій Борис. «То чого ти не питаєш, де я їх узяла? Я ж твоя жінка, то спитай». — «Еге, де ти взяла трихомонади?» — «Ти ж знаєш, що я ні з ким не спала й не сплю, тільки з тобою? Що я завжди така дурна?» — «Знаю, знаю, але ти не така дурна». — «Добре, не така, а така. Це ти мені подарував свої трихомонади». — «Я?» — «Ти. Чи думаєш, що я тобі подарувала?» — «І в мене?» — «Можеш не сумніватися, гарантовано. — Й питаю в медсестри Зої: — «Правда ж?» А медсестра Зоя: «Чого ви до мене вчепилися зі своїми трихомонадами? Чи я знаю? Я не знаю». — «Ви ж медицина, то все повинні знати не тільки про серце, а й про трихомонади». — «Чого ви до мене вчепилися?» А я спокійно так і чемно: «Борисе, я до неї вчепилася? Зовсім не вчепилася. Це ви, Зою, чіпляєтеся до мене зі своїми трихомонадами». Борис бачить, що заварюється бабська каша, зразу вдається до своєї улесливої дипломатії: «Дівчата, дівчата, заспокойтеся. Та не так сказала, та не так почула, буває. Які трихомонади? Нема ніяких трихомонад. Аналізи набрехали, наші лікарі такі, що в них аналізи часто брешуть». Я кажу: «Аналізи брешуть? Значить, твоє серце не болить — аналізи брешуть? Ви вдвох брешете?» — «А тонометр? У мене — підвищений тиск». — «У тебе завжди підвищений тиск, навіть коли нема ніякого тиску. Я знаю, хто тобі наганяє тиск». А в медсестри Зої смикаються губи, й сама вона смикається: «На що ви натякаєте? На що натякаєте?» Я спокійно: «Я натякаю? На що натякаю?» А медсестра: «Немає в мене ніяких трихомонад!» Ох, я й посміялася, півгодини сміялася, а вони дивилися як на хвору. Потім я спокійно: «Хіба я сказала, що у вас трихомонади? Борисе, я так сказала? Я сказала, що трихомонади в мене. І трихомонади в Бориса, бо він мій чоловік. А хіба я сказала, що у вас трихомонади?» — «Але ж ви сказали, що я не лікую його від трихомонад!» — «Сказала, ви справді не лікуєте його від трихомонад» — «А звідки ж я повинна знати, що у вашого чоловіка трихомонади?» — «Повинні знати, добре повинні знати». — «Знову натякаєте! На що ви натякаєте?» — «Я зовсім не натякаю. Я прямо вам обом заявляю. Ви повинні знати, що в мого чоловіка трихомонади». — «Я не знаю, не знаю, не знаю, бо я не спала з вашим чоловіком!» — «Не знаю, чи ви спали з моїм чоловіком, чи не спали, і з ким ви спали, це діло ваше, але ви повинні лікувати його від трихомонад, раз у нього трихомонади». — «Але ж я не винувата, в чому ви мене звинувачуєте?» — «Винувата чи не винувата, але ви медицина — ви все повинні знати. Медицина. Але тепер і вам треба лікуватися». — «Від чого лікуватися?» — «Від трихомоиад». — «Від яких трихомонад? Та нема в мене ніяких трихомонад, та не спала я з вашим чоловіком, і ще треба перевірити, чи є в нього трихомоиади!» — «У мене є, а в нього нема? Ну й медицина! А я й не кажу, що ви тут спали з моїм чоловіком. Інфекція могла передатися і на побутовому грунті, як, скажімо, побутовий сифіліс». — «Який побутовий сифіліс? Який побутовий рівень? Немає у нас ніякого побутового рівня». — «Могли піти у ванну, витертися рушником, а цим рушником недавно втирався Борис… Чи ви не ходили у ванну й не витиралися ніяким рушником?» — «Ходила». — «Витиралися?» — «Витирала руки після миття. Помила з милом і витерла». — «От бачите». — «Що — бачите?» — «Витирали руки». — «На що ви натякаєте?» — «Зовсім не натякаю. Витирала руки». Мій дипломат Борис знову взявся дипломатничати: «Дівчата, заспокойтеся, дівчата, випийте ще трохи горілки й закусіть кавуном, бо кавун дуже смачний під горілку… Знаю я свою Зою, немає в неї ніяких трихомонад, то вона все вигадує». А медсестра Зоя: «Як то нема?» і я так спокійно: «Може, справді нема». А медсестра Зоя: «А аналізи?» — «Аналізи можуть набрехати». Медсестра Зоя: «То в Бориса Танасовича є трихомонади, а у вас нема?» Я спокійно: «І Бориса Танасовича ще треба перевірити». Медсестра Зоя: «Значить, тільки в мене трихомонади?» — «Чого ви так злякалися? Може, у вас теж нема! Йдіть на аналізи… О, додумалася! Розумна все-таки в мене голова. Спершу пошліть свого чоловіка!» — «Я б послала…» — «То пошліть». — «Не пошлю». — «Чому?» — Бо нема в мене чоловіка». Заплакала медсестра Зоя й пішла, а Борис каже: «Звідки ти взяла, що в тебе трихомонади?» — «А я видумала». — «Навіщо?» — «Аби вас перевірити». — «На що перевірити?» — «А на трихомонади». — «І перевірила?» — «Перевірила». — «То й що — є в мене трихомонади чи нема?» — «Борисе, — кажу своєму чоловікові, — заспокойся, не переживай. Якщо в тебе нема трихомонад, то будуть, будуть, я тобі гарантую, бо я тебе знаю, а відпустка в тебе велика, а це Київ. Гарантую — і в тебе трихомонади будуть, і в мене, і в цієї медсестри Зоі»'. Борис мій засміявся, обняв мене й каже: «Ох і розумна ти! Нічого в тебе так не люблю, як твій великий бабський розум». А в мене хіба великий розум? Просто бабський, а не великий. Питаю: «Знаєш, кого ти мені нагадуєш?» — Кого?» — «Сліпого». — «Якого сліпого?» — «Не знаєш, якого сліпого? То послухай — знатимеш». І розказала йому те, що досі ніколи йому не розказувала, хоч ми з ним за наше спільне життя про все переговорили. А за того сліпого — мовчала, соромилася. А тепер чого соромитися? Було це в дитинстві. Неподалік від нашого будинку жили сліпі — їхній гуртожиток, їхня якась фабрика, де вони всліпу щось там навпомацки виготовляли. І великий парк міський близько, сюди сліпі ходили прогулюватися. І був там один красивий сліпий, ми всі дуже його жаліли: такий молодий — і сліпий, так йому не пощастило. Сліпий Юрко ходив у чорних окулярах, то нам навіть здавалося, що він придурюється, що він бачить крізь чорні окуляри. Якби не сліпий — кожна б дівчина в нього закохалася. Та й закохувалися потай, бо юначе серце весь час хоче когось жаліти — кішку, собаку, сліпого. І наш сліпий Юрко закохався у сліпу Юлю, була в них там така, дуже негарна. Як жаба. Й одяг завжди був на ній такий, як на жабі — зелений. Всі так сердилися на сліпу Юлю, наче вона була в чомусь винувата. А хіба вона була винувата? В дворі діти навіть змовлялися, щоб набити її. Взяти й набити. Ми ж не розуміли, що раз сліпі, то вони одне одного не бачать: сліпий Юрко не бачить сліпу Юлю, а сліпа Юля не бачить сліпого Юрка. То ми їх бачимо, які вони, а вони самі не бачать, які вони. Й на нього сердилася: він такий гарний, ми його всі жаліємо, бо сліпий, а він уподобав собі жабу, на яку страшно дивитися. Наче то він усіх нас, дівчаток, у дворі зрадив. Наче то зона, сліпа Юля, у всіх нас украла нашого дорогого Юрка. Й дуже мучилися, коли він брав її за лікоть і вів у парк прогулюватись. Якось ми з батьком бачили, як вони в парку удвох прогулюються. Вони походили так біля чортового колеса, наче самі збиралися покататися на чортовому колесі. Походили біля озера й подивилися на білого лебедя, наче того лебедя бачили. А вже вечір, то вони сіли на лавочці під липою, він їй руку гладить, а вона йому гладить. Мені так смішно було, що вона його гладить, і так жалко, що він не бачить, з якою жабою сидить. А потім повставали й пішли, тільки не алейкою пішли, а вбік, поміж дерев. «Тату, — кажу, — тату, куди вони пішли, вони ж не бачать, куди йдуть, я побіжу й скажу їм». А батько: «Вони хоч сліпі, а знають, куди йдуть». І ми так пішли за ними, а сліпий Юрко й сліпа Юлька пішли в кущі за ялинки. Й тут він почав її обіймати, далі вони полягали на сиру землю. «Тату, чого вони лягають на землю, земля сира, вони простудяться, піди їм скажи». А трохи далі від кушів — поламаний штахетник, за штахетником вулиця й зупинка