? Ну й медицина! А я й не кажу, що ви тут спали з моїм чоловіком. Інфекція могла передатися і на побутовому грунті, як, скажімо, побутовий сифіліс». — «Який побутовий сифіліс? Який побутовий рівень? Немає у нас ніякого побутового рівня». — «Могли піти у ванну, витертися рушником, а цим рушником недавно втирався Борис… Чи ви не ходили у ванну й не витиралися ніяким рушником?» — «Ходила». — «Витиралися?» — «Витирала руки після миття. Помила з милом і витерла». — «От бачите». — «Що — бачите?» — «Витирали руки». — «На що ви натякаєте?» — «Зовсім не натякаю. Витирала руки». Мій дипломат Борис знову взявся дипломатничати: «Дівчата, заспокойтеся, дівчата, випийте ще трохи горілки й закусіть кавуном, бо кавун дуже смачний під горілку… Знаю я свою Зою, немає в неї ніяких трихомонад, то вона все вигадує». А медсестра Зоя: «Як то нема?» і я так спокійно: «Може, справді нема». А медсестра Зоя: «А аналізи?» — «Аналізи можуть набрехати». Медсестра Зоя: «То в Бориса Танасовича є трихомонади, а у вас нема?» Я спокійно: «І Бориса Танасовича ще треба перевірити». Медсестра Зоя: «Значить, тільки в мене трихомонади?» — «Чого ви так злякалися? Може, у вас теж нема! Йдіть на аналізи… О, додумалася! Розумна все-таки в мене голова. Спершу пошліть свого чоловіка!» — «Я б послала…» — «То пошліть». — «Не пошлю». — «Чому?» — Бо нема в мене чоловіка». Заплакала медсестра Зоя й пішла, а Борис каже: «Звідки ти взяла, що в тебе трихомонади?» — «А я видумала». — «Навіщо?» — «Аби вас перевірити». — «На що перевірити?» — «А на трихомонади». — «І перевірила?» — «Перевірила». — «То й що — є в мене трихомонади чи нема?» — «Борисе, — кажу своєму чоловікові, — заспокойся, не переживай. Якщо в тебе нема трихомонад, то будуть, будуть, я тобі гарантую, бо я тебе знаю, а відпустка в тебе велика, а це Київ. Гарантую — і в тебе трихомонади будуть, і в мене, і в цієї медсестри Зоі»'. Борис мій засміявся, обняв мене й каже: «Ох і розумна ти! Нічого в тебе так не люблю, як твій великий бабський розум». А в мене хіба великий розум? Просто бабський, а не великий. Питаю: «Знаєш, кого ти мені нагадуєш?» — Кого?» — «Сліпого». — «Якого сліпого?» — «Не знаєш, якого сліпого? То послухай — знатимеш». І розказала йому те, що досі ніколи йому не розказувала, хоч ми з ним за наше спільне життя про все переговорили. А за того сліпого — мовчала, соромилася. А тепер чого соромитися? Було це в дитинстві. Неподалік від нашого будинку жили сліпі — їхній гуртожиток, їхня якась фабрика, де вони всліпу щось там навпомацки виготовляли. І великий парк міський близько, сюди сліпі ходили прогулюватися. І був там один красивий сліпий, ми всі дуже його жаліли: такий молодий — і сліпий, так йому не пощастило. Сліпий Юрко ходив у чорних окулярах, то нам навіть здавалося, що він придурюється, що він бачить крізь чорні окуляри. Якби не сліпий — кожна б дівчина в нього закохалася. Та й закохувалися потай, бо юначе серце весь час хоче когось жаліти — кішку, собаку, сліпого. І наш сліпий Юрко закохався у сліпу Юлю, була в них там така, дуже негарна. Як жаба. Й одяг завжди був на ній такий, як на жабі — зелений. Всі так сердилися на сліпу Юлю, наче вона була в чомусь винувата. А хіба вона була винувата? В дворі діти навіть змовлялися, щоб набити її. Взяти й набити. Ми ж не розуміли, що раз сліпі, то вони одне одного не бачать: сліпий Юрко не бачить сліпу Юлю, а сліпа Юля не бачить сліпого Юрка. То ми їх бачимо, які вони, а вони самі не бачать, які вони. Й на нього сердилася: він такий гарний, ми його всі жаліємо, бо сліпий, а він уподобав собі жабу, на яку страшно дивитися. Наче то він усіх нас, дівчаток, у дворі зрадив. Наче то зона, сліпа Юля, у всіх нас украла нашого дорогого Юрка. Й дуже мучилися, коли він брав її за лікоть і вів у парк прогулюватись. Якось ми з батьком бачили, як вони в парку удвох прогулюються. Вони походили так біля чортового колеса, наче самі збиралися покататися на чортовому колесі. Походили біля озера й подивилися на білого лебедя, наче того лебедя бачили. А вже вечір, то вони сіли на лавочці під липою, він їй руку гладить, а вона йому гладить. Мені так смішно було, що вона його гладить, і так жалко, що він не бачить, з якою жабою сидить. А потім повставали й пішли, тільки не алейкою пішли, а вбік, поміж дерев. «Тату, — кажу, — тату, куди вони пішли, вони ж не бачать, куди йдуть, я побіжу й скажу їм». А батько: «Вони хоч сліпі, а знають, куди йдуть». І ми так пішли за ними, а сліпий Юрко й сліпа Юлька пішли в кущі за ялинки. Й тут він почав її обіймати, далі вони полягали на сиру землю. «Тату, чого вони лягають на землю, земля сира, вони простудяться, піди їм скажи». А трохи далі від кушів — поламаний штахетник, за штахетником вулиця й зупинка автобуса, й люди чекають на автобус. І теж дивляться в парк, на сліпого Юрка і сліпу Юльку. Вони там займаються в кущах любов’ю, а з вулиці дивляться, бо все видно, всім цікаво, як то в сліпих. А вони ж думали, мабуть, що зовсім смеркло, що вони поховалися в кущах, ніхто не побачить. Батько взяв мене швиденько за руку — й геть з парку, туди, на автобусну зупинку. А там стоять і дивляться. Автобус підійшов, — а вони дивляться. І хтось каже батькові за того сліпого, мовляв, для нього нема ні дня, ні ночі, йому завжди ніч. Отак дивляться — і всім жалко, ніхто не сміється. А мені батько все відвертав голову вбік, щоб я не дивилась, бо ж мала дитина, але я однаково бачила, я вже тоді трохи знала й розуміла. Так-от, кажу своєму Борисові, ти мені нагадуєш отого сліпого Юрка, якому здається, що кругом ніч та кущі і ніхто не бачить. І всі жінки тобі — вродливі, бо тобі не дано побачити, яка то на вроду сліпа жінка Юлька… А він знаєте, що сказав, мій Борис? То й добре, каже, що навіть сліпа Юлька для мене — це красуня, ох ти моя сліпа Юлька! Ох і Юлька, ох і Юлька, а ніяка не Зоя…