… він у неї такий лопух! Ох і лопух! Учора я до неї зайшла додому. Сидимо п’ємо чай. А вона давай сварити свого чоловіка: знов я від тебе завагітніла, знов треба робити аборт, знов ти, споживач, споживав мене, користувався, як якоюсь ганчіркою, а треба ж було берегти, я ж тобі не на один день потрібна. А я слухаю — і так вона мені подобається, як я сама собі не подобаюся. Бо я ж то знаю, що вона вагітна зовсім не від свого чоловіка, й вона знає, що не від свого чоловіка, тільки він, бідолаха, не знає. П’є чай і винувато усміхається, хоч, бачу, вдоволений. Винувато усміхається, а вдоволений, що зробив жінку вагітною. А я ж то знаю, від кого вона вагітна, тільки вона не знає, що я знаю. Перший раз була вагітна таки від свого чоловіка й народилася Ярослава, захотілося їй княжого імені. Другий раз була вагітна й народила Анну — теж захотілося княгині. Це від свого чоловіка, правда, але вона тоді й не звинувачувала його, хіба я не знаю, я все знаю. Два аборти робила — мовчатиму: не знаю — від свого чоловіка чи від кого. А тепер от завагітніла — хіба від свого чоловіка? Еге, від свого чоловіка, він у неї імпотентом став у сорок років, то займається сироїдством та всякою йогою. Мовляв, мені не до сексу з жінкою, бо я займаюся сироїдством і всякою йогою. Але ж йому не до сексу не тільки зі своєю жінкою, а й зі мною, еге. Раніше було до сексу і з власною жінкою, і зі мною, а тепер сироїдство і йога, я знаю. То я знаю, добре знаю, що від свого чоловіка вона завагітніти не могла. А тільки від Сьоми Калиновського. Від Сьоми — й більше ні від кого. Але навчила мене, ох і навчила. Тепер і я сваритиму свого чоловіка, що вагітна, хай помучиться, бо він дитини зовсім не хоче. А потім зо два місяці його до себе не підпускатиму. Тільки ви не подумайте, що я теж вагітна від Сьоми Калиновського. Не вагітна. Але мене лють колотить. Я ж із ним теж сплю, то чого вона вагітна і сварить свого чоловіка, а я не вагітна? Як він із нею спить, що вона вагітна, і як він зі мною спить, що я не вагітна? От чого мене лють розбирає.
… моя дочка була розхвасталася переді мною своїм чоловіком. Усе — мій Вітя і мій Вітя. Мій Вітя і те, і се, і перетаке. А я слухала — й мовчала, мовчала — й слухала, а потім уже не витерпіла. Чого ти, питаю, так розквокталася: мій Вітя і мій Вітя. Якби, кажу, не я, то не мала б ти ніякого Вітю, а мала б якогось Льоню чи Петю, а я тобі вибрала Вітю, так що кажи мені спасибі. Кажи спасибі мені і своїй покійній учительці Елеонорі Павлівні, царство їй небесне, це ми тобі вибрали чоловіка. Ох, моя гонориста дочка скочила диби-цапки: як це ви могли вибирати мені Вітю, коли я сама його вибрала? Сама, та не сама, кажу їй, а ми вдвох. Коли ти вже підросла, коли тебе хлопці вже почали проводжати додому ввечері після уроків. Навіть не ввечері, а вночі, бо в другу зміну уроки пізно закінчувалися. А ми ж на хуторі жили, йти від села через поле, попід ліс, то я завжди перемучуся, поки дочекаюся. Еге, сама не поверталася, хлопці проводжали, але які хлопці? Я пішла в школу, переговорила з Елеонорою Павлівною про хлопців, у всіх своїх страхах висповідалася, й учителька мені порекомендувала з-поміж усіх Вітю. А хто спочатку проводжав? І Льоня, і Петя, а то й удвох разом — Льоня з Петею. Але вони мені обидва не подобалися, а подобався Вітя, й учителька порекомендувала його. Бо ж уже дев'ятий-десятий клас, рано чи пізно, а мала ж моя дівка-дочка комусь віддатися, то воно й сталося по-моєму, віддалася вона Віті, в лісі, коли він проводжав. А завагітніла зразу, то й поженилися зразу. Так що я вибрала собі зятя, а дочці жениха й чоловіка, то нехай дякує. А то — мій Вітя, мій Вітя. Мій Вітя! Я ще колись його батька любила, теж Вітю, коли хлопцем був, але він мене в лісі вночі і взяв, так що я знаю, як зі школи проводжають, я це діло в дочки не пустила на самоплив, а взяла під контроль, бо ніякого Льоні чи Петю в зятях бачити не хотіла. То чий Вітя? Мій Вітя. Я знала, що буде мій Вітя.