…знаєш, Лесю, ми з моєю мамою дивилися на твого байстрюка, дивилися, а потім давай радитися з мамою: може, й нам завести дитину? Бо самі й самі. А мамі вже пізно, то мама каже: давай ти. Я й завела, тепер маю дівчинку. У нас на поверсі чотири квартири, чотири сім'ї, і тільки в одній є мужчина. То хоч би хто-небудь запитав, де в мене взялася дитина, всім байдужісінько, а вже рік минув. Учора надворі катаю в колясці свою Лєнку, повз нас ще наш сусід. Він мені подобається. Подивився так, наче не впізнав, заглянув у коляску й каже: «На мене схоже!» А мені стало так приємно!
…подивися на цього старого дідка зі старим портфелем у руці. Дідок сам схожий на старий портфель. Холостяк, уже давно холостяк. Ти ж знаєш, я закінчувала педагогічний інститут, у нас у лабораторії української мови і літератури була дуже симпатична лаборантка, молода, а вже член партії, золота душа, всі її любили: і студенти, і викладачі, Каміла Воронець: чорні очі, вродливе обличчя, фігуриста фігура. І як усі дивувалися, що в такому юному віці — і вже замужем. Хто твій чоловік, де твій чоловік, чому ніколи не видно тебе з чоловіком десь у кіно, чому ні разу не приведеш на студентську вечірку? Не вірили, що замужем, бо думали, що вигадує собі чоловіка, аби відбитнся від залицяльників, що вились біля неї хмарою. І раптом — персональна справа Каміли Воронець! Таке почали в інституті про неї розказувати, що на вуха не налазило. Не може бути, брехня, Каміла — зовсім не розпутниця, а зразковий член партії, морально витримана, приклад для наслідування, а всякі лихі люди й заздрісники зводять наклепи, бо комусь не догодила. Не догодила — і їй відомстили. Є розпутниці в інституті, чому ж нема, і серед студенток є слабкенькі на втори, й серед викладачок, але на справжніх розпутниць ніхто не клепає, справжні розпутниці торжествують, а жіноча невинність страждає несправедливо. Говорили те, що завжди в таких випадках говорять, отож і не треба затівати ніякої персональної справи, щоб не зіпсувати людині біографії, бо потім не поправиш. Але тут почали говорити про якісь фотографії. Що якби не фотографії, то ніхто б і не подумав чогось такого про Камілу Воронець, але є фотографії, а вони не брешуть. Які фотографії, де взялися, що на них? І хто бачив фотографії? І тоді кожному захотілося побачити фотографії. Наче мало було зайти в лабораторію української мови та літератури, подивитися живу лаборантку, ні, подавай з неї якість фантастичні пікантні фотографії! І все-таки що на тих фотографіях, що інститут догори ногами став? Усі щось знали— й ніхто до пуття не знав. А піжон Боб з кафедри фізкультури, дискобол, бугай, казав: «Я знаю тільки те, що мене на тих фотографіях біля Каміли нема!» Але навіть після фотографії в інституті почали говорити, що ніякої персональної справи заводити не треба: фотографії хоч і справжні, але можуть виявитися фальшивими, змонтованими. І тут сталося. Сталося таке, що ти не повіриш. У ректорат прийшов лист від її чоловіка, якого ніхто не бачив і не знав. А в листі чоловік Каміли Воронець підтверджував, що його жінка таки розпутниця. Він сам раніше не відав, що таке розпуста, а вона його навчила — й розбестила. Тепер йому соромно, шо він такий розбещений, бо в нього така розбещена жінка. Їй не місце в педагогічному інституті, де на неї дивляться студенти, їй не місце в партії, де мають бути тільки достойні, а тому він наполягає, щоб його жінку звільнили з роботи в інституті, виключили з партії. І на підтвердження. розпутності і розбещеності своєї жінки надсилає ще одну серію фотознімків, де його жінка — в