…розказувала Рая-наркоманка, як у її квартирі колись збиралася компанія київська, знайомі хлопці й дівчата з Березняків. Отакий собі клуб зустрічей, а простіше — притон. Приходив стійкий контингент, але в цей стійкий контингент затісувалися й свіжі кадри. Музика, випивка, танці. Як не одне просить у неї ключ від квартири, то друге, щоб потрахатися. Або зачиняться на кухні й трахаються, чи зачиняться в ванні, купаються вдвох. А то хто-небудь посеред ночі стукає в двері, й спробуй не відчинити — виб’є двері. І всі котили бочку на своїх батьків. Як їм набридли батько-мати, як неволять, як не дають дихати, як повчають усякими ідіотськими повчаннями, що не знаєш, куди забігти від своїх предків, як рятуватись від них. А то й займаються рукоприкладством, б’ють ременями, що хочеться дати здачі своїм предкам, теж відшмагати їх ременями, але ж треба терпіти, хоч і несила терпіти. І яка щаслива Рая-наркоманка (а вона тоді ще не була наркоманкою), що ніхто не полоще їй мізки, бо вона — вільна в квартирі, вона самостійна й незалежна, предки не понукають її, як якусь скотину. А коли всі розходилися, коли Рая-наркоманка на якийсь час залишалась геть сама в квартирі, то вона гірко плакала й дуже заздрила всій компанії, що батьки їх б’ють ременями, полощуть мізки, й журилась ревно, що її не б’ють і не неволять, от якби її били та неволили, то була б вона по-справжньому щаслива, але не було в неї такого щастя й ніколи не буде, бо вона сирота, бо давно повмирали її батьки, що вона їх і не пам’ятає, а як подивиться на їхні фотознімки — не вірить, що то її батьки.