… чоловік мій колись казав мені, що хоче на Місяці побувати. Я його питала, нащо тобі Місяць, ти ж не космонавт, щоб летіти на Місяць. А він каже — хочу, і все, й сам не знаю, чому хочу, а тільки відчуває моя душа, що колись побуваю там. А як не стало мого чоловіка, як його з'їв Чорнобиль, то я часто дивлюся на Місяць, бо часто згадую, що казав чоловік.І мені вдається, що душечка його на Місяці, що навіть бачу його на Місяці, коли довго-довго вглядаюся, бо він так хотів побувати на Місяці, бо він знав, що побуває на Місяці, то душечка його не могла не полетіти на Місяць, щоб я дивилася на неї звідси, з Землі.
…на кручі біля Дніпра, у березневому прозорому лісі, в передобідню пору. Лискуче гілля дерев ще вільне від бруньок, з-під опалого торішнього листя ще не пробивається жодна зелена травинка, навіть не видно паростків чистотілу, який тут розкошує і весною, і влітку, і восени. Свіжо, безвітряно. Й раптом — собаче гавкання та гарчання десь попереду, ага, під отим чорним дубом, де видніють дві чоловічі постаті й одна жіноча. Вони поспускали голови й приглядаються до волохатих собак, що метушаться біла їхніх ніг. Біля їхніх ніг та біля дуба метушаться, вовтузяться — й нікуди не тікають. Ага, один собака не тікає, бо його прив'зано за повідець до дуба, а другого собаку чоловік у понурому пальті й понурій зимовій шапці тримає в руці за повідець. Собаки збуджені, дражливі, а люди зосереджені й цікаві, на їхній жовто-землистих лицях якісь оголені, тваринні емоції. Ага, та це ж вони намагаються спарувати суку з кобелем: суку прив’язали до дерева, щоб дати їй якнайменше маневру, а кобеля тримають на повідку, щоб у кобеля був мало не повний маневр. Сука звискує і не дається, крутить задом, показує ікла, а розпалений кобель гавкає, крутиться біля неї і так, і так, але взяти суку не може, хоч як старається. Кобель молодий, здоровий, із вишкіреною пащею, з каламутними полум'яними очима, які блищать і мало не парують кривавою парою, він, видно, породистий і, мабуть, дуже подобається молодій жінці з непокритою головою, в зеленій куртці, їй дуже хочеться, щоб кобель узяв її суку, вона щось радить своїй суці, щось наказує, просить, але сука не слухається, вона то прилягає на землю, то викручується, звискуючи й погрожуючи іклами. «Та візьми її за морду, та постав її так, як треба, — кричить хазяїн кобеля роздратовано-веселим голосом. — Вона що в тебе — не знає, як ставати? Скільки кавалер може випендрюватися біля неї? Ти подивися, який кобель, ти подивися, який у нього інструмент. Вона що — не розуміє свого щастя?» Роздратовано-стримана жінка в зеленій куртці каже: «Хоч сама ставай, хоч сама ставай!». А хазяїн кобеля: «Може, самій ставати не треба, а показати могла б, хтось же повинен її навчити, хто ж навчить, як не ти». Зрештою, собача любов собакам не вдається, суку відв'язують від дуба — й ідуть, а волохатий кобель ніяк не може повірити в свою поразку, він усе метушиться біля суки, його очі горять безумним полум'ям, і вся ця компанія — з гарчанням та повискуванням — поволі віддаляється поміж сірих та голих дерев у березневому лісі, у Києві над Дніпром, і вслід їм дивиться кілька цікавих чоловіків: а може, таки станеться?