…хай Господь пошле кожному таку смерть, як послав ділові Онисиму! Гріх мені, гріх, що таке говорю, дід мій родич, але по іншому не можу. Бо хіба добре при повній тямі прощатися з білим світом? Прощатися — легко, коли ти знаєш, що вмираєш? Тут знаєш, що вмираєш, а тут іще й прощатися, — легко? То краще вже коли в смертний час Господь відніме розум і тяму, ото дякувати треба Всевишньому за таку милість велику. Я чула, колись люди прощалися зі світом, кликали батюшку, батюшка маслособорував, готуючи людину в далеку дорогу, але мало що було колись! Колись люди в Бога вірили, а тепер? А тепер, де схопить кого смерть. Раніше, як вірили в Бога, то й душа була, бо ж турбувався Бог про душу, праведна чи грішна — була, а тепер, як перестали в Бога вірити й душі не стало — ні праведної, ні грішної,— то що тепер смерть бере? Тіло чи душу? Авжеж, тіло, бо душі ж немає, ото для смерті поживок — саме тіло, клопіт для чортів. У повній пам'яті дід Онисим казав: «Колись було пекло і рай, а тепер там немає ні пекла, ні раю». Отак лежав у ліжку, над ним ікона Божої Матері і горить свічка в лампадці, я всеньке село вибігала, поки знайшла ту лампадку й випросила в людей. Я кажу: «Щось є там, не переживайте, не може так бути, щоб не було нічного». — «Ой, нема, бо піде вже нічого нема». — «Та не плачте, ви не маленький плакати». — «Сльози самі течуть». І згадав свою жінку покійну Горпину: «Це ж вона, моя Горпина-праведниця, кудись пішла у рай, а де тепер той рай шукати, коли навіть пекла нема?» — «Праведниця?» — питаю. — «Праведннця». Ну, думаю, вижив з ума зовсім, нема пам'яті. А ще моя мама була жива, сестра Онисима, то мама розказувала про Горпину, і я ж її пам'ятаю. Замолоду Онисим дуже ревнував її до всіх. Не можна було їй одягнути нову блузку чи нову спідницю, запнутися новою хусткою, бо це ти для кого так виряджаєшся, ану вдягни старе й ношене, ану взуй не ті черевики, а ті черевики, ану зовсім зніми намисто і сховай у скриню! Горпина проситься в нього, що попустить разочок намиста, бо довга поворозка, то під блузкою буде й не видно — в намисті вона чи не намисті, але Онисим був невмолимий, а вона його слухалась, бо грізний був — як грім у небі, як отой святий пророк Ілько на небесній колісниці. Казав: «Коли хочеш походити в намисті і в новій хустці— одягай намисто й запинайся хусткою, ходи в хаті, коло мене, а я дивитимусь, ще можеш у сіни чи в комору поткнутися». — «Таж сьогодні неділя свята, всі люди в празниковому, я б у село пішла». — «А в хаті біля мене тобі не село?» — «І біля тебе в хаті село». — «І я кажу, що й біля мене в хаті село. А чи тобі не неділя біля мене?» — «І біля тебе неділя». — «І я кажу, що неділя й біля мене, то ходи в празниковому біля мене, в хаті. А коли треба свині дати їсти, чи теляті, чи курям, то я сам їм дам, бо чого тобі в празниковому надвір з хати виходити? Ні худоба, ні птиця не знають, що в людей свято, а в них не свято». Й так уже тішився Онисим, що вона біля нього в хаті ходить у празниковому одязі — тільки для нього, більше ні для кого! Казав їй: «Ходи, ходи в обновах, бо чого мають залежуватись і тліти у скрині? Я купував, я тратився, щоб ти ходила, мені не жалко, але ходи в хаті переді мною, бо чого маєш виряджатися в людський гурт, у людському гурті по-всякому дивляться мужики на бабу, а я не хочу, щоб на мою жінку так дивилися». — «Та як? Та хто на мене дивиться? Та кому я потрібна? Ген скільки молодих дівчат повиростало — як рути, дивляться на них!» — «Е-е, раз я дивлюся на тебе, значить, і другі дивляться!» — «Та мене від того не вбуде!» — «О, о! Бач, якої заспівала! Вбуде! Бо і в хаті видно тебе — через вікна заглядають в…» А вже коли гнівався на свою жінку, то гнівався ласкаво: 'Горпино, ти не здогадуєшся?» — «Про що маю здогадуватися?» — «Сама підеш чи тебе за руку завести? Йди, серденько, сама, щоб я тебе не брав за руку». — «Ой нема часу на твої видумки, ген скільки роботи непоробленої, а ти йди та йди». — «Я ж тебе прошу по-доброму. Швидше підеш — швидше вийдеш, бо ти мене розсердила, бо ти заслужила…» — «Я ж не винувата перед тобою ні в чому, от забожуся й перехрещуся». — «Якби не винувата — хіба б я сердився? Мене ж не переспориш, іди». Й Горпина мусила йти — в комору. В коморі вона брала яку-небудь роботу — чи шити, чи вишивати, чи квасолю перебирати. Комора — то була хатня тюрма, в яку Онисим посилав, свою жінку, коли сердився на неї. І в цю тюрму вона йшла начеб сама, начеб добровільно, — й цим начеб визнавала якусь свою вину-провину, якої в неї не було, а то все він придумував. У коморі Горпина могла співати, але дуже тихенько, щоб з комори не чутно на двір. Якщо приходила сусідка до хазяйки, то Онисим посилав її в комору: «Там хазяйка, там, у коморі сидить зранку. — «Вже вечір, то чого це вона цілий день сидить і білого світу не бачить?». — «А хіба вас, жінок, угадаєш, чого це ви по коморах сидите?» У Горпини ж теж серце, то вона сердилася на чоловіка: «Не вийду з комори!» — «Вийдеш. — «Не вийду!» День минув — не виходить, ніч — не виходить, ранок — не виходить, Онисимові на роботу — вона не виходить. Прийшов з роботи — вона в коморі. «Горпинцю, виходь з комори». — «А хто мене сюди послав? Я тут сама сіла? Я перед тобою ні в чому не винувата». — «Не винувата, кажеш? Тоді винесу на руках». І Ониснм виносив її на руках з комори, а комору замикав на замок, щоб вона сама туди більше не вскочила… Але що комора, хоч комора — це ж таки тюрма важка для жінки, але що комора, що комора… Значить, не дуже гнівався Онисим на свою Горпину, коли посилав її в комору, й вона мусила сама йти в свою тюрму — вишивати в тюрмі й співати журливих пісень. А коли вже зовсім якийсь великий гріх бачив за жінкою, то затихав і ходив по хазяйству, як грозова хмара по небу, й чорнів на лиці, як перетліла гілляка у вогні. Хазяйка не знала, як підступитися до хазяїна, яке слово сказати, на яку ногу ступити. Лиш питала: «Що сталося, що таке?» А він: «Ти знаєш, ти все знаєш!» І далі хмара хмарою, то вона: «Що таке?» — «Ти знаєш, ти знаєш!» — «Онисиме, я не знаю». — «Не бреши, ти знаєш, ти знаєш». Горпина обіймала чоловіка, але він відпихав жінку: «Йди й сама неси!» — «Та ти знову жартуєш, Онисиме» — «Чи тобі принести? Йди й сама неси». — «Знов ти вигадуєш, по очах твоїх бачу». — «Ще раз питаю — сама підеш?» і Горпина йшла надвір приносила пучок жаливи. «Де рвала жаливу — в садку чи біля погреба?» — «Та в садку, садку. Там, де жалкіша». — «Е-е, брешеш, рвала не в садку, а біля погреба, а біля погреба жалива не така жалька, сама себе пожаліла. Але ти мене не пожаліла, то й я тебе не пожалію». Онисим зачиняв хатні двері й казав: «Знімай спідницю!»— «Онисиме, не жартуй, я ж принесла тобі кропиву». — «Принесла, бо знаєш свою вину, знімай спідницю». Горпина біліла на лиці, але слухняно знімала спідницю. «А тепер підійди до мене». — «Іроде, затулю ікону Божої Матері, щоб не дивилась». І, ставши на лавку, затулила рушником ікону, потім уже слухняно підходила до чоловіка. «Нагнися». Жінка нагиналася, тримаючись руками за стіл. «А як хто у вікно побачить?» — «Очі не повилазять. А як очі вилізуть — теж не страшно, хай не дивляться в чуже вікно, на чужі ягоди, я так люблю твої ягоди, що кропивою їх, кропивою». і Онисим ледь-ледь торкався жаливою до жінчииих ягід. «Болить?» — «Не болить». — «Бо не болить, бо я їх жалію, а нема чого жаліти. А тепер болить?» — «І тепер болить». — «З