тебе неділя». — «І я кажу, що неділя й біля мене, то ходи в празниковому біля мене, в хаті. А коли треба свині дати їсти, чи теляті, чи курям, то я сам їм дам, бо чого тобі в празниковому надвір з хати виходити? Ні худоба, ні птиця не знають, що в людей свято, а в них не свято». Й так уже тішився Онисим, що вона біля нього в хаті ходить у празниковому одязі — тільки для нього, більше ні для кого! Казав їй: «Ходи, ходи в обновах, бо чого мають залежуватись і тліти у скрині? Я купував, я тратився, щоб ти ходила, мені не жалко, але ходи в хаті переді мною, бо чого маєш виряджатися в людський гурт, у людському гурті по-всякому дивляться мужики на бабу, а я не хочу, щоб на мою жінку так дивилися». — «Та як? Та хто на мене дивиться? Та кому я потрібна? Ген скільки молодих дівчат повиростало — як рути, дивляться на них!» — «Е-е, раз я дивлюся на тебе, значить, і другі дивляться!» — «Та мене від того не вбуде!» — «О, о! Бач, якої заспівала! Вбуде! Бо і в хаті видно тебе — через вікна заглядають в…» А вже коли гнівався на свою жінку, то гнівався ласкаво: 'Горпино, ти не здогадуєшся?» — «Про що маю здогадуватися?» — «Сама підеш чи тебе за руку завести? Йди, серденько, сама, щоб я тебе не брав за руку». — «Ой нема часу на твої видумки, ген скільки роботи непоробленої, а ти йди та йди». — «Я ж тебе прошу по-доброму. Швидше підеш — швидше вийдеш, бо ти мене розсердила, бо ти заслужила…» — «Я ж не винувата перед тобою ні в чому, от забожуся й перехрещуся». — «Якби не винувата — хіба б я сердився? Мене ж не переспориш, іди». Й Горпина мусила йти — в комору. В коморі вона брала яку-небудь роботу — чи шити, чи вишивати, чи квасолю перебирати. Комора — то була хатня тюрма, в яку Онисим посилав, свою жінку, коли сердився на неї. І в цю тюрму вона йшла начеб сама, начеб добровільно, — й цим начеб визнавала якусь свою вину-провину, якої в неї не було, а то все він придумував. У коморі Горпина могла співати, але дуже тихенько, щоб з комори не чутно на двір. Якщо приходила сусідка до хазяйки, то Онисим посилав її в комору: «Там хазяйка, там, у коморі сидить зранку. — «Вже вечір, то чого це вона цілий день сидить і білого світу не бачить?». — «А хіба вас, жінок, угадаєш, чого це ви по коморах сидите?» У Горпини ж теж серце, то вона сердилася на чоловіка: «Не вийду з комори!» — «Вийдеш. — «Не вийду!» День минув — не виходить, ніч — не виходить, ранок — не виходить, Онисимові на роботу — вона не виходить. Прийшов з роботи — вона в коморі. «Горпинцю, виходь з комори». — «А хто мене сюди послав? Я тут сама сіла? Я перед тобою ні в чому не винувата». — «Не винувата, кажеш? Тоді винесу на руках». І Ониснм виносив її на руках з комори, а комору замикав на замок, щоб вона сама туди більше не вскочила… Але що комора, хоч комора — це ж таки тюрма важка для жінки, але що комора, що комора… Значить, не дуже гнівався Онисим на свою Горпину, коли посилав її в комору, й вона мусила сама йти в свою тюрму — вишивати в тюрмі й співати журливих пісень. А коли вже зовсім якийсь великий гріх бачив за жінкою, то затихав і ходив по хазяйству, як грозова хмара по небу, й чорнів на лиці, як перетліла гілляка у вогні. Хазяйка не знала, як підступитися до хазяїна, яке слово сказати, на яку ногу ступити. Лиш питала: «Що сталося, що таке?» А він: «Ти знаєш, ти все знаєш!» І далі хмара хмарою, то вона: «Що таке?» — «Ти знаєш, ти знаєш!» — «Онисиме, я не знаю». — «Не бреши, ти знаєш, ти знаєш». Горпина обіймала чоловіка, але він відпихав жінку: «Йди й сама неси!» — «Та ти знову жартуєш, Онисиме» — «Чи тобі принести? Йди й сама неси». — «Знов ти вигадуєш, по очах твоїх бачу». — «Ще раз питаю — сама підеш?» і Горпина йшла надвір приносила пучок жаливи. «Де рвала жаливу — в садку чи біля погреба?» — «Та в садку, садку. Там, де жалкіша». — «Е-е, брешеш, рвала не в садку, а біля погреба, а біля погреба жалива не така жалька, сама себе пожаліла. Але ти мене не пожаліла, то й я тебе не пожалію». Онисим зачиняв хатні двері й казав: «Знімай спідницю!»— «Онисиме, не жартуй, я ж принесла тобі кропиву». — «Принесла, бо знаєш свою вину, знімай спідницю». Горпина біліла на лиці, але слухняно знімала спідницю. «А тепер підійди до мене». — «Іроде, затулю ікону Божої Матері, щоб не дивилась». І, ставши на лавку, затулила рушником ікону, потім уже слухняно підходила до чоловіка. «Нагнися». Жінка нагиналася, тримаючись руками за стіл. «А як хто у вікно побачить?» — «Очі не повилазять. А як очі вилізуть — теж не страшно, хай не дивляться в чуже вікно, на чужі ягоди, я так люблю твої ягоди, що кропивою їх, кропивою». і Онисим ледь-ледь торкався жаливою до жінчииих ягід. «Болить?» — «Не болить». — «Бо не болить, бо я їх жалію, а нема чого жаліти. А тепер болить?» — «І тепер болить». — «Зараз заболить, почекай». Онисим спершу вазькав кропивою ледь-ледь, потім уже й хльоскав. «Болить?» — «Не болить». — «Я ж казав, що вирвала не ту кропиву, ти вирвала біля погреба, а не в садку, в садку жалкіша, від садової кропиви ти б уже плакала. То знаєш, за що тобі кропива?» — «Не знаю». — «Знаєш, але не признаєшся, та коли напечу тобі ягоди — признаєшся. — «І тобі не жалко так пекти мої ягоди?» — «Ще й як жалко, але що я можу зробити з собою, коли їх треба попекти?» — «Але ж вони будуть попечені, то чи тобі треба мої попечені ягоди?» — «А мені й попечені ягоди твої треба. То знаєш, за що жалю кропивою?» — «Таки не знаю». — «А щоб ніхто й не подивився на твої ягоди». — «Та ніхто ж не дивиться, чоловіченьку!»' — «Дивиться. А щоб не показувала, не показувала. Не показувала, ось тобі ось, оcь!» — «Я не показую, ніхто не дивиться». «А як побачать, щоб злякалися, ось тобі, ось, ось!» — «Сам не злякаєшся?» — «Сам не злякаюсь». — «І за що знущаєшся з мене?» — «Щоб і думок грішних у твоїй голові не було, б’ю кропивою по ягодах, а думки вибиваю з голови. Все! То я тебе так святив — і висвятив. Святив — і висвятив». А після цього в них починалось найцікавіше. Горпина брала якесь шиття й сама ховалася в комору, зачинялася зсередини на клямку. Онисим навшпиньки підкрадався до дверей, тулився вухом, нишком прислухався. «Чого не плачеш?» Горпина в коморі мовчала. «Ти там є чи тебе нема?» Горпина мовчала. «Я тебе питаю чи не тебе — чого не плачеш? Смієшся там наді мною? Ану відчини!» Жінка не відчиняла. «Болить?» Вона мовчала. «Раз не плачеш, значить, не болить». А коли жінка відчиняла двері в коморі, бо хоч би скільки сиділа під замком, а вийти треба, то Онисим ловив її в дворі. «Болить? Не винувата, кажеш? Але я ж такий необтесаний, що мені здасться — ти кругом винувата. Ось я нарвав кропиви. Справді в садку нарвав, де жалкіша, а не біля погреба. Візьми пучок і поквацяй мені жаливою мою пику. Мою пику безсовісну, що так любить тебе. Попечи мені пику так, як я попік тобі ягоди». Заплакана Горпина штурхала його ліктем: «Та чи я сказилася, щоб жаливою пекти свого чоловіка!» — «Не кажу, що ти сказилася, не кажу. То ходімо вже спати, моя рибонько, бо я так змучився за тобою». — «З тобою не хочу, піду в комору».— «Як то не хочеш?» — «А чим я буду хотіти, коли в мене попечені ягоди? Якимось смальцем треба змазати». — «Я пожалив жаливою — я й смальцем змажу, а підеш зі мною?» — «В комору піду». — «То пожаль мені лице за те, що я тобі ягоди жалив. — «Не пожалю». — «Пожаль, кажу». — «Не пожалю, кажу.» — «Ну то я сам себе пожалю. Ось мені, ось! Ще? Ось мені, ось. Ох, пече, справжня кропива, з садка, не від погреба… Жінко, жінко, це ж я матиму тепер печену картоплю замість лиця, й тобі не жалко, а що люди скажуть?» — «Скажеш, що бджоли покусали». — «Але бджоли кусають не так, але де в нас бджоли, коли пасіки нема? Що люди скажуть?» — «Ой, віддай мені кропиву, мучителю, бо вже твоя пика така — як мої ягоди». Виривала Горпина кропиву, кидала десь, ладна миритися й стелитися з чоловіком, але ж він тут ставав цапки: «Моя пика — як твої ягоди?» — «Таж ти любиш мої ягоди чи не любиш?» Онисим замовкав, лягали вони вдвох, ойкали та зойкали всю ніч, бо ж попечені обоє — хто ззаду, хто спереду, а ранком Онисим питав: «То моя пика — як твої ягоди?» Горпина тікала від нього до роботи, але ввечері він її знов питав: «Пика — як ягоди?» — «Та далеко моїм ягодам до твоєї пики, далеко, заспокойся, бо ще не вспіли з тобою помиритися, але зараз я знов побіжу в комору, хресій-бо ж побіжу». І тільки Онисим розтуляв рота, вона: «Біжу в комору!» І тільки він хотів сказати слово, а вона: «Все, біжу в комору!» Онисим хапався за голову, тікав од жінки: «Ох і клята баба в мене, ох і клятт-та-а-а вона мене коморою лякає, вона лякає мене коморою!..» А потім згоріла у них стара хата з коморою, а потім не стало й Горпини — згоріла від раку, як свічка, лиш кропива-жалива не переводиться, хоч ніхто її не сіє. А дід Онисим багатьох пережив — лиш кропиву не пережив. Та ще себе людина пережити не годна… Справді, куди йому з цього світу йти, коли вже там нема ні раю, ні пекла? Це він так говорив перед смертю: «Горпина — праведниця, в раю опинилась, а мені треба в пекло, але нема пекла там, нема, то куди йти? Їй повезло, бо праведниця, а мені навіть з пеклом не повезло, бо грішник великий. То, може, я в цьому світі зостануся, бо хіба це наше життя — не пекло, пекло і є, а мені в пеклі положено, грішник я великий». Зовсім пам’ять і тяму стратив старий, то легко йому було йти… А куди йти?.. Сама не знаю, сама вже забалакуюсь так, як той грішний Онисим.