— Чудо! Чудо звершилося! Велике чудо! Лазар ожив! Ви бачили, грішники?! Цей чоловік зцілився, бо покаявся! Кайтеся, нечестивці, кайтеся! А ти, прощений і зцілений! Ти, що вірою смерть поправ, йди і неси світові благу вість про велику Марсалію, просвітлену силами космічними на спасіння роду людського!
Ажіотаж під сценою, придушений охоронцями, трохи притих, зате тріумфували задні ряди, які не бачили побоїща, і переповнений, наелектризований балкон, якого бійка ще більше розпалила.
Але тільки-но зцілений Митрофан, остерігаючись бути роздертим ошалілою від надії юрбою, став задкувати за сцену, як рокіт зали навпіл розчахнув жіночий зойк:
— Миколо! Бійся Бога, Миколо! Нащо ти так ганьбишся! Душогубом прикидаєшся! Дітей позориш?!!
Митрофан озирнувся і очам не повірив: біля дверей стояла… О Боже! Його Оксана із синочком Ігорьочком на руках! Митрофан остовпів: звідки?! Він же відвіз її за сотні кілометрів звідси, на Волинь аж під Польщу!.. До її мами… І тут щойно зціленого мало знов не спаралізувало: біля дружини… стояла її мама, а його теща триклята!.. Нє, він таки допився добілочки, бо де вони могли взятися у херсонських степах та ще й з дитиною?! Але ні, він ясно бачить, як теща гребе натовпом, наче водою, підбираючись все ближче й ближче до сцени. І це була реальність, страшніша від психонаркодиспансеру.
І Митрофан рвонув було за сцену, але, не потрапивши куди слід, заплутався-заборсався у важких від пилу синіх оксамитах лаштунків. У залі почулося несміливе хихикання, кахикання. Тим часом теща, побачивши, що зять от-от накиває п’ятами, зарепетувала, як несамовита, звертаючись по черзі до Митрофана і народу:
— Стій, негіднику! Стій, безстиднику! Люди добрі, цей чоловік ніякий не Митрофан і не каліка! І не душогуб! Це, людоньки добрі, Микола, шлюбний чоловік ось сеї бідної жіночки і батько сеї нещасної дитинки! Украдений отою злодійкою, отою блудницею вавилонською, що он-о стоїть, безсовісна, та безсовісно вам усім туману в очі напускає! Це вона йому поробила, вона його з розуму звела, навчила брехати! Люди, не вірте їй! Та на ній клейма нема де ставити — така свята! Розлучнице клята, віддай батька дитині! Будь ти проклята, брехухо! Доки ти людям голови будеш дурити та залякувати?! Ти сама — гірше блудниці вавилонської! Миколо, схаменися! Покайся, Миколо!
Митрофан-Микола не рухався. Висів мертвим павуком на синій лискучій завісі і з життям прощався, бо саме в цю хвилину його намагалися відчепити від оксамитів розлючені охоронці, але він не відчіплювався, бо зловісне шипіння Родіона по той бік лаштунків: «Остав занавєс, дурак», — нічого доброго не віщувало.
Народ у залі, вражений нечуваними звинуваченнями Митрофанової тещі, розгубився, втратив орієнтири, а тому глухо, утробно гудів, як розтривожений вулик, вивертаючи шиї, шукав її очима, а знайшовши, переводив здивований погляд на сцену, де біліла соляним стовпом матінка Марсалія, з таким жахом, ніби вже почався Страшний Суд і не вистачало лиш Саваофа, що от-от мав вийти з-за лаштунків.
Але замість Саваофа звідти вискочив голомозий із криком: «Убєрітє, ідіоти, тьощу!» — і охоронці, облишивши Митрофана, прогупотіли через сцену до тещі, що вже підгрібала до сцени.
Тривожний гул наростав. І тоді, коли забилася, заойкала в руках охоронців теща, проклинаючи Марсалію, закричала з балкона ще одна біснувата:
— Марино Андріївно, побійтеся Бога! Це я, Теофіля Тадеївна! Осьо я! Тут! Ми тут, на балконі! Тут нас ціла делеґація… Ми вас усі любимо і шануємо, як досвідченого педагога, як гарну вчительку, і просимо: отямтеся, вертайтеся додому, до сім’ї, до школи. Ось вас і донечка ваша просить, Даночка…
І жінка на балконі випхала наперед себе дівчинку років п’ятнадцяти. Зал знову онімів, спостерігаючи, як дівчинка на балконі зацьковано шарпалася, кулилась під сотнями поглядів, намагаючись заховатися за вчителькою.
Побачивши Даночку, тут, у цьому бедламі, та ще з Теофілою, Марсалія оніміла. Їй уперше в житті відібрало мову. А серце… бідне серце — занило-заквилило… О ні… ні! Те, що відбувалося в залі, було схоже… ні, не на кошмарний сон — на божевілля. Це було божевілля… її божевілля!.. Вона зійшла з розуму, і їй усе це ввижалося. Бо такого насправді не могло бути… Тоді ж хто, який ворог її лютий, який катюга зібрав їх усіх тут… у цьому клубі? У цих степах? У цьому містечку, якого й на карті нема? Хто їх усіх сюди привіз? І Миколину жінку, і тещу, і дурнувату колегу по колишньому вчителюванню Фільку з делегацією і… Даночку… О, той хтось, очевидно, дужеблизький і рідний, бо все про неї, Марсалію, знає, навіть маршрут… Невже Босяра?! Отже, з двох — одне: або Босяра, або Учитель, або… обидва разом! Господи, спаси й помилуй! Чого вони від неї ще хочуть? Чого їм треба?