— Не можна! Без книжки преподобної Марсалії молитва не діє!
— Ой Боже! Та де ж я… — бідкались убогі, але помічники з учениками були невмолимі:
— Назад! Дайте людям пройти!
— Та ми ж добиралися через усю Україну!
— Я сказав: на-зад!
— Нате! Нате! На білет відклала… Але ж, Господочку, за що ж ми тепер додому доїдемо…
— Пішки підете, зцілившись! — обіцяли волосаті ученики, ховали в торбу гроші, а помічники з охоронцями тим часом проштовхували до зали черговий візок з інвалідом, навсібіч волаючи:
— Пропустіть! Ради усього святого, люди добрі, пропустіть нещасного каліку!
Але люди добрі не зважали на лемент довкола нещасного, бо самі душилися у проходах, між рядами, перевисали гронами через балюстради натоптаних вщерть балконів, які трималися хіба що на молитві директора Будинку культури, що спостерігав крізь дірку в кулісі за тим вавилонським стовпотворінням, проклинаючи той день і час, коли дав згоду на сеанс знаменитої цілительки, спокусившись нечуваним для їхньої глушини заробітком.
Зайнятий власними переживаннями, директор не помічав, що за кілька кроків від нього за вавилонським стовпотворінням спостерігає і преподобна Марсалія.
* * *Марсалія стояла і дивилася крізь щілину важкої і сірої від півстолітньої пилюки оксамитової завіси, як «вогнище культури» заповнює каламутна людська повінь. За лічені хвилини у чималій залі стало тісно й парко, як у лазні, і важко від людської біди, як у пеклі. А у двері з обох кінців усе сунули й сунули розпеченою лавою стражденні й нужденні.
«Відпрацьований людський матеріал, живе сміття, традиційний для кожної країни і нації відсоток аномальних відхилень… — казав Учитель. — Вибухонебезпечна і непередбачувана маса для неблагополучної держави, маса, яку може розкочегарити до критичної межі будь-який навіжений із задатками лідера… І жодна армія, жодна поліція не вгамує. Тим паче, що жодній, навіть найгуманнішій державі ніколи цим займатися. Тому в кожному суспільстві задля його ж безпеки існують своєрідні гамівні сорочки — гальмівні сили… спеціально підготовлені касти посвячених, які… — Учитель пошукав точне визначення, — власне, і займаються розрідженням і розрядженням можливих соціальних ексцесів. Це такі люди, як ви: провісниці, провидиці, пророчиці, народні цілительки, екстрасенси, контактери, масотерапевти чи посланці космосу. Називайте себе як завгодно, головне, аби ваші діяння відповідали покладеній на вас архіважливій суспільній місії…».
Учитель, подовгу затримуючи погляд на кожному слухачеві, говорив без пафосу, спокійно-ритмічно, ніби забивав їм у голову невидимі цвяшки. Тук: ви посвячені. Тук: ви володарі умів і душ. Тук: країна в небезпеці. Тук: ви прийшли зцілити хворе суспільство. Тук: ви йдете в народ, щоб зцілити кожного. Тук: щоб сказати йому — ти сам коваль свого щастя. Тук: не шукай винних — шукай вину. Тук: ти сам винен у вбогості і немочі своїй… Тук: покайся! Тук: рятуйся покутою!
Спочатку слова Учителя у чесній комсомольській душі Марсалії (тоді ще просто Марини, молоденької вчительки Марини Андріївни) викликали палке обурення: як це — покайся?! Перед ким? Чому народ має каятись, а не начальники? Хіба не вони винні, що вибухнув Чорнобиль? Що вмирають дорослі і лисіють діти?
Хоча після аварії на Чорнобильській АЕС минуло два роки, влада й далі робила вигляд, ніби нічого не трапилось, зовсім нічого не трапилось, усе, як було, — по-радянськи надійно, по-комуністичному — щасливо, але тривога серед людей бухкотіла, як магма у приспаному вулкані. Чутки, плітки, домисли отруювали життя, роз’їдали іржею залізобетонний моноліт віри у щасливе майбуття. А тут ще алопеція в Чернівцях. І знову чутки: колона військових машин, проїжджаючи містом, розлила радіоактивне пальне… У горах на військових базах вибухає ядерна зброя… балістичні ракети… Ми в полоні у атомного монстра!.. Кінець Радянському Союзу, кінець світу!
Але з кожним заняттям буря в душі стихала, спротив меншав, а голова тупіла. І не тільки в Марини. Тепер кожне слово Учителя аудиторія сприймала зі сльозами захоплення, мов проповідь панотця на Великдень. На очах Марсалії звичайні жінки, яких на курси екстрасенсів, як їй здавалося, загнав привид грядущих змін, що споконвіків асоціювалися в народі з «війною і голодом», а також надія мати в руках «хлібну професію», всі ці комсомолки і партійки, що потроху підробляли в запіллі ворожінням на картах, зналися на приворотах кавалерів і цілющім зіллі, перетворювалися… у зомбі! Ще якийсь місяць тому мудрі настанови Учителя мляво доходили до них, лякали не лише високими матеріями, відповідальністю перед людством і космосом, а й соромом перед знайомими. На перервах між заняттями усі журилися одним: як це вони, порядні, з вищою освітою і доброю славою, нормальні жінки привселюдно заявлять, що… на всілякій чортівні та чарівництві знаються? Деякі зізнавалися, що давно б розпрощалися з курсами, але заплачених грошей шкода, тому й далі товкли химерну науку екстрасенсорику, тупо конспектували лекції Учителя, завчали напам’ять брошурки «Как стать екстрасенсом», «НЛОнавты и контактеры — кто они?», «Посланцы Высшего Разума», які він видавав під псевдонімом — Авессалом, та рецепти цілющих настоянок переписували. І наразі… такі зміни! Кожен справді уявив себе бозна-чим!