Сама дивувалася, звідки в неї, затурканої шлюбної жінки, сільської вчительки, такі грандіозні потреби самореалізації? Мабуть, справді, як твердив Учитель, відкрилися в неї потаємні канали, розверзлися чакри, притлумлені невіданням і сірою буденщиною… Ніде правди діти, кілька ночей Великий Маґістр сам натхненно трудився над їїчакрами у готельному номері… Може, тому, що вона так довго чекала «милості» від Учителя і сподівалася «не знати чого», те «шунтування» каналів їй особливої втіхи не принесло…
* * *«Димедрольчик» Родіона починав діяти, розливаючись по тілу солодким маренням, в якому не було місця його квасній осоружній пиці. Натомість із туману випливла кінська морда Вакара. Портупея під рипучою шкірянкою теж порипувала, як збруя, і заважала при інтимі.
Може, Учитель тому й не йшов з нею на тісніший контакт, що йому той рип заважав? Та ну їх усіх! Хоч кожна підлість чоловіча для розумної жінки — урок. Тож упевнившись, що Учитель — журавель у небі, ще міцніше стиснула у жмені синичку на прізвисько Родіон, поклявшись собі, що одного сонячного дня вилетить із рідної глухомані, вхопившись за її, чи то пак його, тоненькі ніжки. Оскільки це мало статися і то небавом, вирішила з Родіономне критися ні перед чужими, ні перед рідними.
Хай звикають до того, що до мене кореспонденти їздять, — думала весело, вертаючись із полюбовником додому, у свої Корчі на околиці Новосілки. Щоправда, трохи муляла совість, і лякало поросяче нахабство Родіона, якого, схоже, взагалі ніщо не муляло при його наглухо затрамбованих лепом і лоєм чакрах.
Вдома на ту пору, коли вони з Родіоном зайшли на подвір’я, нікого не було. Михайло — на тракторній. Свекруха, певно, зазвичай пішла до церкви з Даночкою… Нелегка принесла чоловіка до хати саме тоді, коли Марина Андріївна з київським гостем записували на магнітофон інтерв’ю. Щоб не заважати, Михайло вийшов і сів на лавочку чекати, коли вони закінчать бесіду. Але якби він здогадався заглянути у вікно, то здивувався б, побачивши те інтерв’ю…
Марсалія глипнула у вікно і теж здивувалася, побачивши за ним густий тінистий парк… Агій! Це що — Голосієве? Тьху! Згинь, маро, пропади! Яке Голосієве?! Якийсь черговий райцентр, де вона має показувати фокуси…
Боже, аби тільки залишилась жива Дануся, дорога кровиночка… Вона, Марсалія, клянеться, що покине все… усіх до дідка пошле! Доста нею орати, золоті жили розробляти!.. І повернеться до сім’ї, до дитини, до Михайла, котрий, люди переказують, ще й досі чекає на свою блудну жону…
* * *Авто стишило хід. По насадженнях і обчухраних п’ятиповерхівках було видно — в’їхали в райцентр.
— Як ти? — поцікавився спиною імпресаріо, чи то пак Родіон Новоявлений.
— Іди в дупу, виродку! — огризнулася втомлено Марсалія, неждано затуживши за добрим, затишним, блаженним своїм чоловіком вінчаним Михайликом. Він, певно, вже постарівся… Хоч, люди переказували, ще в соку… Не п’є, не гуляє…
— Я серйозно, — перебиває спомини Новоявлений. — Обійдешся чи… ширнути? А може, коньячку?..
— Коньяк… — буркнула, помітивши попереду біля будинку з колонами ще радянських часів юрмище людей і відчуваючи, як їй блювотно від однієї думки, що треба знову перед цими нещасними, забутими Богом, грати вар’ятку…
Новоявлений подав плескату пляшечку, і вона сьорбнула гіркої теплої рідини. Не ковтала, тримала в роті доти, доки не вдарило в голову легким хмільком. Тоді сьорбнула вдруге, втретє, і лиш за четвертим разом відчула кволу готовність до чергового акту лицедійства.
У допотопному, як і перший, Будинку культури чорний хід виявився забитим дошками. Тож довелося проходити через одурілу від чекання і сподівання багатотисячну юрбу.
Натягнувши на голову глибокий каптур свого широченного чорного балахона, під руку з Новоявленим, в тісному кільці янголів-охоронців у плямистих камуфляжах, Марсалія майже бігом перетнула натовп і вскочила у широко відчинені, оточені міліціянтами парадні двері. У невеличкій залі, як звичайно, був переаншлаг. Люди сиділи і стояли, здавалося, одне на одному. Побачивши таємничу постать прославленої цілительки серед почту, народ благоговійно розступився, даючи дорогу, радісно зашумів, заплескав у долоні.
Заштовхнувши Марсалію за якусь тумбу за сценою (Будинок культури був іще старішим, аніж попередній), Новоявлений здер із неї чорну хламиду і натреновано облачив у білі, золотом розшиті «ризи». Преподобна Марсалія за звичкою не поспішала виходити: чекала мертвої, гідної її величі і величності — тиші. І тиша настала. Велика Марсалія вийшла на кін. Зал ошалів. Велика Марсалія підняла до неба руки, і зал онімів. Велика Марсалія розтулила царствені вуста для першої фрази: «Схаменіться, люди! Покайся, народе нечестивий!», як хтось зовсім поряд прокричав ці слова її ж голосом. Як стереолуна. Марсалія вжахнулася: що за біда сьогодні на неї напала?! Чи це вже з нервів? Господи! Спаси й помилуй! І дай сили почати й завершити праведне діло!..