Але, як народ підмітив, з лайна кулі не виліпиш. Для більшості курсанток кар’єра цілителя-екстрасенса завершилася на рівні рідного хутора. Принаймні Марсалія про їхню чудотворну діяльність не чула. Правда, деякі приходили на її сеанси, хвалили, заздрили успіхам і грошам, зітхали, що в них самих не вийшло, але без жалю, з полегшенням, ніби раді були, що збулися чогось зайвого. Швиденько прощалися і щезали. Та найбільше Марсалію вразило те, що одна «подруга», одвернувшись, перехрестилася, як від чорта відхрестилася…
Та Бог із тими невдахами! Тим паче, що Учитель попереджав: «Не всі витримаєте випробування обраністю. Але навіть тим, кому вдасться відкрити свої чакри, космічні канали, вивільнити і розвинути екстрасенсорну енерґетику, навчитися володіти душами людських мас на рівні Вольфа Мессінга, чи умами інтеліґентів і аристократів, як Блаватська, навіть тим сакральна місія месіанства часто буде скидатися на трепанацію гнійників або просто бабрання в лайні».
Марсалія здригнулася: ось він перед нею, цей гнійник! Здається, з усіх безмежних гарячих південних степів тече-стікається у цю халупу людська біда, увесь біль і гній суспільства. Лиш крок ступи необачний — і поглине, проковтне ця клоака! Яка Блаватська? Які уми? Яка місія сакральна здатна втамувати печалі цих нещасних, хто — чесний-совісний, підлий-безсовісний — наважиться кинути у їхні душі голодні бодай іскорку надії?.. Ніхто! Бо всім — до красивої фені їхні проблеми, навіть милосердному Червоному Хресту. І тільки вона, Марcалія, за хвилину безстрашно вийде до цих сірих і убогих, кому незатишно під захистом Господа Бога, поблагословить хрестом і скаже: «Моліться, і буде вам по вірі вашій!». І най заховаються у безвість усі маґістри і їхні блаватські!
Ім’я Блаватської раніше нічого не говорило сільській учительці Марині Андріївні. І ще менше цікавило. Це вже потім, увійшовши в роль пророчиці, вона спробує щось зрозуміти у замудрому вченні тої… А от Вольфа Мессінга, на відміну від Блаватської, Марсалія знала особисто, як і Вчителя… Радше, знала того, хто зараз ховався під личиною Білого Мага і Великого Маґістра.
***— Що сталося? Чому ти ще не готова? Давай-давай-давай! Одягай свою хламидо-монаду, скоренько-швиденько відпрацюємо і — на лиман! А то від духоти ще поздихаємо тут…
Перед Марсалією стояв Родіон, тримаючи на витягнутих руках її «білі ризи».
Зазвичай вона огризалася на його дурні репліки, але наразі змовчала: самій хотілося швидше вирватися з цього пекла. Якби її воля, то взагалі б на сцену не виходила… Або розважала публіку, як той-таки Вольф Мессінг… А й справді, хіба не краще відвертати увагу людей від насущних проблем фокусами?
Перевдягаючись, згадувала далекий 1968 рік. Тоді в Радянському Союзі ще тривало, як зараз пишуть, «потепління», і на холодне сонечко зрадливої свободи несміливо витикалося із підпілля усе потойбічне, тобто те, що було потойбіч наукового комунізму і матеріалізму. Точніше, його витикали…
О, ця ілюзія свободи і демократії! Якби хто знав, у яких серйозних секретних кабінетах і ким пишуться її сценарії, і якою психотропною і психотронною зброєю її контролюють! У тисяча дев’ятсот шістдесяті пустили в народ розсекреченого Мессінга. У вісімдесяті, очевидно, ситуація була набагато серйозніша, коли не гребували і такою дрібнотою, як баби-знахарки, сільські ворожки, люди із сильним біополем і екстрасенсорними здібностями, як вона, Марсалія.
Шум у залі наростав, ніби наближалося цунамі. Хоч ситуацію контролювали охоронці, Родіон усе одно нервував. Та й було чого: хандрила Марсалія, барахлила підсвітка.
— Де Кузьма? Де в біса той дизайнер?! Де ти ходиш? Тут замикання коротке! — кричав Родіон. І доки дизайнер, за сумісництвом електрик, шарудів у неї під спідницею дротами, чіпляв до пояса батарейки, Марсалія згадувала скромний, без жодних спецефектів, виступ знаменитого Мессінга…