— Як ми тут опинилися так швидко? — Але Павло вказував на щось рукою. З тим «щось» нас відділяв дерев’яний міст через місце, схоже на сагу. В ньому, прямо з води, проростали дерева. Їхні тонкі стовбури нагадували палки, що незграбно повтикали у прогній. Стояча затхла вода не відбивала навіть неба. Чекай, тут і неба не було видно, тільки білий туман — безнадії. Навкруги змарніли фарби. Щось бродило на протилежному боці. Воно було дівчиною. Вона повільно і, вочевидь, безцільно вешталася то в один, то в другий бік. Складалося враження, що вона хоче і не може перетнути міст. Дівчина мала вигляд божевільної: безладне скуйовджене волосся навколо дуже маленької голови; одягнена у білу довгу, не за розміром, спідню білизну з широкими рукавами. Раптом дівчина зупинилась та повернулася в наш бік. Лице її було жахливим. Щелепа розтрощена. Чорні вирячені очі. На її спотвореному обличчі застиг вираз смерті. Ми з Павлом припали до землі. Хащі повинні нас сховати. Та що там, ми просто заклякли від жаху. Стежка, по якій ми сюди прийшли, звісно щезла. А як же по-іншому?!!!! Навкруги все одне і теж саме. Куди бігти, що робити?! Павло визирнув.
— О Бог мій, о Бог мій!!!! — Лепетав він. Їх там вже троє.
— Що?! Що вони роблять?
— Вештаються наче ті зомбі коло містка, але його не переходять.
— Нам потрібно вшиватися.
— Ттттак…
— Хто вони такі?
— Здається мерці. — Ми поповзли в протилежний бік. Нам здавалося, що саме звідти ми й прийшли. Але скільки б ми не повзли, стежка все не з’являлася. Я була вже вся замурзана та мокра. Проклинала Павла і це місце. Це було не просто болото, такі називають масгек. Взимку земля тут промерзає аж до поверхні та залишається довгий час мерзлою, а влітку стає трясовиною. Тому дуже скоро ми замерзли і я боялася, що нас поглине ця гнила трясовина. Аж раптом ми почули приємний, майже нереальний для цього місця, жіночий спів. Ми підповзали ближче, майже впритул до звуку, але не вилазили з кущів. Те, що я побачила, назавжди змінило моє життя. Посеред пучини гнилля мандрував чарус — місце вкрите квітами, зеленою травою. На ньому, наче русалка, сиділа фрау Грільда. Її довге, кришталеве волосся було розпущене. Співаючи райським голосом його розчісувала Моніка. Фрау Грільда виглядала прекрасним, майже дивовижним створінням. Вона мала зовсім молодий вигляд, молочну шкіру без жодної зморшки й такий мрійливий вираз обличчя. Моніка навпаки, виглядала злою та невдоволеною. Вона чесала волосся зі злістю, що по — всьому було байдуже Грільді. До них пленталися ті троє істот, що колись були живими дівчатами. Мені здалося, що ось, я заплющу очі й це все щезне. Мені це здається? Павло схоже відчував те саме, бо він тер очі й намагався краще роздивитися.
— Що ще?!!! — Крикнула Моніка до потопельниць. Вони мугикали, Моніка стурбовано подивилася на те місце, де ми ховалися. Тоді, я була впевнена, що вона побачила нас.
— Що вони кажуть? — Спитала Грільда важким чоловічим баритоном.
— Вони хочуть їсти, ненажерливі істоти.
— Вони, і кадук теж. Ти забарилася з цим Марком. Болотник вимагає здобич.
— Я його привезу, завтра.
— Сьогодні.
— Завтра.
— СЬОГОДНІ! — Заволала Грільда. Хоча вона і виглядала як цнотлива дівонька, але голос мала демона. Моніка опустила голову, мені здалося, що вона підкорюється Грільді.
— Сьогодні. — Вже пошепки повторила вона. Павло постукав мене по руці. Він перелякано кивнув в бік. До нас наближався вогник. Крізь туман він мав нечіткі обриси. До нас йшов чоловік. Це був монах. Його довга ряса забруднилася. Він був рослим та струнким. Високо над головою тримав ліхтарик.
— Діти, що ви тут робите? — Це був священик, мабуть, з місцевої церкви. Його очі сльозилися і він протирав їх хусткою. Його вольове підборіддя з глибокою ямкою трохи тремтіло. На чарусі ж вже нікого не було. Може все плід нашої уяви, може ми надихалися вуглецю?!
— Ми заблукали — Нарешті сказав Павло.
— Вам тут не місце. Пішли я вас виведу звідси. — Священик мав стомлений вигляд. Він трішки кульгав, проте йшов впевнено. Ми трималися за руки, готові вщухнути від нього при перших ознаках…ненормальності? Пастор йшов мовчки, нічого в нас не питав, він дивився на всі сторони й реагував на кожний звук, як і ми.
— Мені здається, що за нами спостерігають. — Прошепотів Павло.