— Так, мені теж. — Скоро ми вийшли на кладовище. Воно знаходилося за церквою на першому ярусі острова. Була третя година дня. Тут все було інакше: сонце жовтого кольору, синє холодне небо. І жодного туману, вогкості та мерців. Люди займалися звичайними денними справами. Ще було багато туристів, хоча острів і був гарніший влітку, гостей від цього не поменшало. Священик дійшов до краю кладовища і нарешті повернувся до нас. Його очі булі білі, наче вицвіли. Він не вимовив жодного слова, складалося враження, що він взагалі забув про нас. Чоловік знов пішов у бік болота. Він все так і йшов з високо піднятим ліхтарем, наче щось шукаючи. Ми з Павлом перезирнулися.
— Що за чортівня?! Ти бачила його очі? — Крикнув він. Але я не встигла нічого сказати, на мій мобільник подзвонила Моніка. Автоматично я відповіла.
— Що, що вона хотіла?
— Вона сказала, що вже забрала Марка і вони у гуртожитку.
— Нам терміново потрібно його вивезти звідти. Ти ж чула, вона повинна його привести на те болото сьогодні знов!
— Так. Але куди ми його вивеземо?
— Не знаю, може сюди ж, в церкву. Це ж святе місце!
— Ти бачив святого отця? Він як очманілий?! Де гарантія того, що і вся ця, нібито священна споруда, захистить Марка і нас?
— Наталя? Павло? — Павло ахнув. Це був Вітольд. Він був одягнений у джинсовий замурзаний землею комбінезон. На руках одягнуті господарчі рукавички, він тримав відро зі сміттям. Вітольд посміхався своєю «всезнаючою» посмішкою.
— Вітольд Євгенович!!!! — Він кинувся до нього.
— Що ви тут робите? Ви себе бачили? Брудні. Ви тремтите! Де ви були?!
— Ми, той, заблукали, в болотах. — Вітольд поставив відро та зняв рукавички. Він обтер піт з чола.
— Болото… Що ви там робили? — Його обличчя стало кам’яним, він припинив посміхатися. — Ми перезирнулися.
— Павло запросив мене прогулятися. І якось так бродили-бродили. — Нічого путнього в голову не лізло.
— Ха-ха! Напевно вам розказали ту історію про монахів і дівчат-самогубців і ви вирішили на власні очі піти подивитися на ті славнозвісні болота! Діти-діти. Ви знаєте скільки людей там заблукало?
— Скільки? — Спитала я.
— Багато. Та і не всіх находили. Там же трясовина, поглинула багацько людей…
— А ви що тут робите? — Павло взяв відро. — Допоможу?
— Так, дякую. Пішли я дам вам одяг. Не йти ж вам в такому вигляді крізь місто. — Ми попрямували до церкви. Вітольд дав нам одежу, яку жертвували храму. — Я працюю тут садівником декілька разів на тиждень. І служу на вихідних. Я казав, що маю сан?
— Ви казали, що люди пропадають на болотах?
— Так.
— А ті, кого находили нічого дивного не розповідали?
— Наприклад?
— Я не знаю, може вони щось таке бачили?
— Наталя, ви теж щось бачили, ти це намагаєшся сказати?
— Ні, звісно, ні. Це просто цікавість, от і все.
— Було одне, дивне. В минулому році. А Моніка тобі хіба не розповідала? Це з її подругами сталося.
— Що — що? — Водночас спитали я з Павлом.
— Не хочу бути пліткарем, і розкажу те, про що базікають у місті. Добре? Так от. Їх було четверо подруг, одну ви знаєте, це Моніка, інші — Ольга, дуже сором’язлива дівчинка була, Януся та Лєра, здається. Вони дружили ще з дитинства. Всі разом вступили до університету. А потім її подруги закохалися в одного і того ж парубка. Я вже і не пам’ятаю як його звали. Після тої історії він поїхав звідси. Так от, дівчата змагалися за його увагу і з найліпших подруг перетворилися на затятих суперниць. Він же грався в цю гру залюбки, його тішила вся ця ситуація. Але дівки пішли далі та захопилися магією. Вони знайшли ритуал аби причарувати цього бідолашного парубка. Вночі, вони спустилися в те болото через Північні ворота. Як я розумію, ви саме через них теж проходили?
— Ну, їх важко назвати воротами, хистка трухлява калитка.
— Не важливо. Не можу сказати, що саме вони там робили. Але на одному із чарусних островів за Млявим мостом знайшли якість окультні предмети.
— А дівчат?
— І дівчат…
— В однієї була розтрощена щелепа. Вважають, що її вбив цей удар. Пів тіла затягнуло в трясовину. Це перша, котру ми побачили. Друга — Ольга, — Вітольд важко зітхнув, — мала рану на всі груди, її щось пробило наскрізь. Це не рана, а велика діра. Друга, коли вона повернулася, то я могла дивитися крізь неї. Третя, бовталася на вербі. Копи вважають, що вона вбила своїх подруг, а потів повісилася з відчаю.
— Це жахливо.
— Жахливо. І ще, говорять саме Моніка навчила їх тому обряду, що зніс їм дах. Там знайшли якесь зілля невідомого походження. Ніби Моніка дала їм його. І в крові тих бідолашних знайшли залишки тієї речовини. Вони, здається напилися її й почалося те жахіття. Але ж доказів бракувало. — На мікросекунду я побачила ледве помітний півусміх на його обличчі. — Не гуляйте там, не знаходьте на свою дупу пригод. — Він подивився своїми холодними синіми очима на мене і в цей момент я була впевнена, що він знав все. — Вам час повертатися до університету.