Усміхалися вони перед фотографом, що, пританцьовуючи під своєю чорною хусткою, клацав затвором, ще й у воєнні роки. На цупкому картонному аркуші завбільшки як дві поштові листівки я маю відразу двадцятьох трьох сестер-жалібниць зільбергамерського шпиталю, серед них — і моя матуся, помічниця сестри-жалібниці, і всі вони збилися довкола капітана медичної служби, постать якого обіцяє опору й підтримку. Трохи невимушеніше тримаються шпитальні дами в професійно поставленій сцені якогось костюмованого балу, де беруть участь і воїни, що вже майже одужали. Матуся зухвало примружила око й випнула губки так, наче зібралася когось поцілувати, і це, попри її янгольські крильця та коси зі срібного дощику, ніби промовляє: янголи теж мають стать. Мацерат, що стоїть перед нею навколішках, вибрав костюм, який залюбки носив би щодня: в білому кухарському фартусі й накрохмаленому ковпаку він розмахує ополоником. Зате в мундирі й при Залізному Хресті другого класу він, як і Коляйчеки та обидва Бронські, дивиться, навпаки, усвідомлено-трагічно просто перед себе й у цьому на всіх знімках перевершує жінок.
Після війни обличчя в людей стали інакші. У чоловіків такий вигляд, наче їх посписували з судна на берег, і тепер уже жінки краще вміють уписатися в кадр, це в них є підстави мати поважний вигляд, це вони, навіть коли всміхаються, не хочуть приховувати замальований біль, що його довелося пізнати. Вона була їм до лиця, ота журба жінок двадцятих років. Хіба ж вони, ті, що на знімках сидять, стоять чи напівлежать із приліпленими до скронь кренделиками чорних кіс, не знайдуть гармонії між святобливістю і продажністю ?
Фото моєї двадцятитрирічної матусі — його зроблено, мабуть, незадовго до її вагітности — показує нам молоду жінку, яка ледь схилила набік круглу голівку правильної форми на гладенькій м'ясистій шиї й дивиться, однак, просто в очі тому, хто розглядає знімок; її чуттєві риси лише трохи пом'якшує вже згадана журлива усмішка та пара очей, що, здається, вже звикли бути скорше сірими, ніж синіми, й споглядати душі людей, як і свою власну, мов твердий предмет — скажімо, філіжанку на каву чи кінчик сигарети. Коли б мені спало на думку схарактеризувати матусин погляд якимсь прикметником, то слівця «проникливий» виявилося б, очевидно, замало.
Не цікавіші, хоч про них і легше щось сказати, а тому вони й повчальніші, і гуртові знімки тих часів. Просто дивом дивуєшся, наскільки кращі й шлюбніші були вінчальні вбрання, коли підписали Рапальський договір. У Мацерата на весільному знімку ще цупкий комірець. Вигляд у молодого досить непоганий, елегантний, майже інтелігентний. Праву ногу він виставив наперед — певно, хоче бути схожим на якогось кіноактора тих часів, скажімо, на Гаррі Лідтке. Спідниці й сукні тоді носили короткі. У моєї пошлюбленої матусі біла шлюбна сукня — внизу плісирована й у рясних зборках — ледве прикриває коліна, демонструючи її стрункі ніжки й граційні ступні танцівниці в білих черевичках із пряжками. На решті знімків зібралися всі весільні гості. Серед тих, хто вбраний і позує по-міському, раз у раз упадають у вічі бабця Ана і її обдарований Божою ласкою брат Вінцент завдяки своїй провінційній штивності й збентеженню, яке викликає довіру. Ян Бронський, що, як і моя матуся, і його тітка Ана, і його відданий Діві Небесній батько, вийшов із того ж таки картопляного поля, вміє, однак, приховати своє сільське, своє кашубське походження за святковою елегантністю польського поштового службовця. Хоч яким малим і крихкотілим здається він, стоячи серед здорових, дебелих гостей, його незвичайні очі, майже по-жіночому пропорційне обличчя, навіть коли він стоїть скраю, роблять його центральною постаттю будь-якого знімка.
Я вже довгенько розглядаю один гурт, що його знято невдовзі після весілля. Доводиться взяти барабан і, дивлячись на цей коричнюватий матовий прямокутник, спробувати на полакованій блясі паличками оживити тризір’я, що прозирає на картоні.
Нагода зробити цей знімок трапилася, схоже, на розі Маґдебурґерштрасе і Гересанґер, поряд з гуртожитком польських студентів, тобто в помешканні Бронських, бо на задньому плані видно осяяний сонцем, напівзавитий крученою квасолею балкон такого фасону, який ліпили до помешкань тільки поляки в своїй слободі. Матуся сидить, Мацерат і Ян Бронський стоять. Але ж як вона сидить, як ті два стоять! Був час, коли я просто з дурної голови пробував виміряти шкільним циркулем, що його мусив купити для мене Бруно, а також лінійкою й трикутником розподіл сил у цьому тріумвіраті — атож, тріумвіраті, адже матуся цілком замінювала чоловіка. Кут нахилу шиї створював нерівнобедреного трикутника, і це призвело потім до зміщення паралелей, до насильної конгруенції, до того, що циркуль описав дути, які доленосно перетнулися вже за межами трикутиника, тобто на зеленому тлі крученої квасолі, внаслідок чого з'явилася певна точка, бо я й шукав ту точку, я не мав сумніву в тому, що вона є, я прагнув її знайти, ту вихідну точку, а то й узагалі зайняти на ній позицію.