Сьогодні я знов узяв до рук барабанні палички. До згадки про рубці, м'якуші на тілі, моє власне причандалля, що лише час від часу здобувається на силі, я прийшов, либонь, манівцями, на які мене повів барабан. Щоб іще раз відсвяткувати свій третій день народження, мені має виповнитися тридцять. Ви, мабуть, уже здогадалися: Оскарова мета — повернутися до пуповини; тільки задля цього я спинився й так надовго затримавсь на рубцях Герберта Тручинського.
Перше ніж описувати й тлумачити Гербертову спину далі, я хочу зробити одне застереження: якщо не брати до уваги слідів на лівій гомілці, що лишилися від зубів однією повії з Ори, спереду на його могутньому, однак досить уразливому тілі — по суті, не тіло, а справня мішень, — жодних рубців не було. Вони могли підступитися до нього тільки ззаду. Тільки ззаду на нього можна було напасти, тільки спину йому пописали фінські й польські ножі, кинджали портових вантажників із Шпайхерінзеля та різаки для вітрил, що їх носять курсанти з навчальних суден.
Коли Герберт, пообідавши (тричі на тиждень у них були деруни, і так смажити їх уміла лише матінка Тручинська — тонесенькі, майже пісні, а проте досить хрумкі), одне слово, коли Герберт відставляв тарілку, я подавав йому «Останні вісті». Він спускав з плечей підтяжки, злущував із себе сорочку й, читаючи газету, дозволяв мені вивчати свою спину. Ці кілька годин запитань та відповідей матінка Тручинська сиділа здебільшого також за столом, розпускала старі плетені вовняні панчохи, кидала схвальні або зневажливі репліки, не минаючи нагоди час від часу нагадати про жахливу — як можна здогадатися — смерть свого чоловіка, що, сфотографований і відретушований, висів під склом на стіні якраз навпроти Гербертового ліжка.
Розпитувати я починав з того, що тицяв пальцем в один із рубців. Іноді я робив це не пальцем, а барабанною паличкою.
— А натисни ще раз, хлопче. Не можу втямити, про котрий ти питаєш. Схоже, ниньки він у мене спить.
Тоді я натискав ще раз, уже різкіше.
— А-а, оцей! То був українець. Щось там не поділив з одним типом із Ґдінґена. Спершу обидва сиділи за одним столом, як рідні брати. А тоді той, що з Ґдінґена, й каже до другого: ти — росіянин. Цього українець і не стерпів — його чим завгодно обізви, аби лиш не росіянином. Вони спустилися з деревом Віслою, а доти пройшли ще кільки річок, і в чоботі він мав купу грошей, і півчобота вже викинув у Штарбуша, пригощав усіх підряд, і раптом на тобі — оцей із Ґдінґена обзиває його росіянином! Довелося мені розбороняти їх — лагідно так, як я вмію це робити. А в Герберта роботи й так по саме нікуди. І раптом українець мені й каже: «Пшек ти», — каже, а один поляк, який цілісінький день вибирає драґою мул, кинув мені ще щось — так начебто «наці». Ну, Оскарчику, ти ж бо Герберта Тручинського знаєш: той, що з драґи — такий миршавенький типчик, схожий на шмаровоза, враз відкинув копита біля гардероба. І тільки-но я хотів був розтлумачити українцеві, яка різниця між пшеком і справжнім данцизьким пацаном, як той узяв та й штрикнув мене ззаду. Відтоді й оцей рубець.
Коли Герберт промовляв: «Відтоді й оцей рубець», він щоразу, мовби на підтвердження своїх слів, водночас перегортав сторінку газети й надпивав ковточок солодової кави. Аж після цього я мав право натиснути на наступний рубець — один раз або двічі.
— А-а, отой! Та це так, дрібничка. То було два роки тому, коли тут стала на якір флотилія торпедних катерів із Пілау. Ходили тут півнем — куди твоє діло! Грали «Синю форму», і дівки за нами просто казилися. Але як той п'яничка опинився на флоті — і досі не доберу. Він був із Дрездена. Ти чуєш, Оскарчику, з Дрездена! Та ти навіть уявити собі не можеш, що це таке, коли моряк — та з Дрездена!
Щоб розвіяти Гербертові думки, які аж надто вперто поривалися до чудового міста на Ельбі, й навернути їх знов до Нойфарвасера, я ще раз натис на рубець, що його мій товариш назвав «дрібничкою».
— Атож, я ж бо вже казав. Він служив сигнальником на торпедному катері. Корчив із себе велике цабе й хотів позбиткуватися над одним тихеньким шотландцем, посудина якого стояла в сухому доці. Щось там через Чемберлена, парасольку — дідько їх знає. Я йому так спокійнісінько, як я вмію це робити, й кажу: «Стули, — кажу, — писок». Тим більше, що той шотландець не розумів ні бе, ні ме й тільки щось мазюкав шнапсом на столі. А коли я сказав: «Угамуйся, хлопчику, ти тут не вдома, тут у нас Ліґа націй», — той недолобень з торпедного й заявляє мені: «Трофейний ти, — каже, — німець». Та ще й жирготить по-своєму, по-саксонському. Я йому, звісно, — в зуби, він одразу й угомонився. А за пігодини — я саме нахилився по гульден, що закотився під стіл, — той саксончик дістав штрикачку й, не довго думаючи, штрик мене!