— Краще вже я піду на митницю, ніж знов стромляти голову в кельнерське ярмо у Нойфарвасері, — сказав Герберт.
Проте на митницю він так і не пішов.
Ніоба
У тридцять восьмому збільшили митні збори й тимчасово закрили кордон між Польщею і Вільним містом Данцигом. Тепер моя бабця вже не могла приїздити вузькоколійкою в базарні дні до Ланґфура, і свій рундучок їй довелося закрити. Вона лишилася сидіти, так би мовити, на своїх яйцях, не маючи великого бажання їх висиджувати. У порту вже й небо просмерділося оселедцями, товару збиралися гори, державні мужі провадили зустрічі й ухвалювали рішення, тільки мій товариш Герберт — безробітний, не в злагоді з самим собою — лежав на канапі й роздумував як людина, схильна до серйозних роздумів.
А митниця ж давала і заробіток, і хліб. Давала вона й зелену уніформу та зелений кордон, який варто було охороняти. Герберт так і не пішов на митницю, не хотів він уже й кельнерувати, а хотів лише лежати на канапі й роздумувати.
Але людина має десь працювати. Так гадала не тільки матінка Тручинська. Вона хоч і не послухалася власника шинку Штарбуша й не стала вмовляти сина знов піти кельнером до Фарвасера, однак зігнати Герберта з канапи була теж не проти. Та йому й самому невдовзі набридло їхнє двокімнатне помешкання, й роздумував він тепер лише про людське око. Одного чудового дня Герберт почав переглядати оголошення в «Останніх вістях» і — хоча й не без відрази — у «Форпості», шукаючи роботу вантажника в порту.
Я б допоміг йому залюбки. Хіба такому чоловікові, як Герберт, подобає міняти професію, яка його гідна, й шукати в портовому місті ще якихось приробітків? Проситися, щоб узяли на день попрацювати, перебиватися тимчасовим наймом, прикопувати протухлі оселедці? Я просто не міг собі уявити, як Герберт стоїть на молу в Мотлау, плює на чайок і все жує та пережовує тютюн. І в мене народилася ідея: створити разом із Гербертом свою фірму: один раз на тиждень чи й на місяць дві годинки напружено попрацюємо — і ми вже заможні, шановані люди. Оскар набув у цій галузі неабиякого досвіду й своїм усе ще алмазним голосом розтинав би багаті вітрини, а водночас і стояв би на чатах, тоді як Герберт ураз, як кажуть у таких випадках, виявлявся б напохваті. Нам не потрібні були б зварювальні апарати, підробні ключі, скриньки з усіляким інструментом. Ми б обходилися без кастетів і пістолетів. «Чорний воронок» і ми — то були б два окремі світи, які б не мали потреби перетинатися. А Меркурій, бог злодіїв і торгівлі, поблагословив би нас, бо я, народжений під знаком Діви, носив би його печать, яку при нагоді ставив би на тверді речі.
Замовчувати цей епізод було б безглуздо. Розповім про нього коротенько, тільки щоб ніхто не думав, що це — моє зізнання. Поки Герберт був без роботи, ми з ним скоїли двоє пограбувань, сказати б, середнього рівня тяжкости — в гастрономічних крамницях — і одне, серйозне, в хутряній крамниці: три голубі песці, один котик, одна каракулева муфта й гарненьке, хоч і не дуже дороге, пальто з лошати, яке залюбки вдягла б навіть моя бідолашна матуся. Отака була наша здобич.
Кинути красти нас спонукало згодом не так недоречне, хоч нерідко й досить гнітюче, почуття провини, як те, що збувати здобич ставало чимраз тяжче. Щоб вигідно продати речі, Герберт мусив знов їздити до Нойфарвасера, бо тямущих посередників можна було знайти лише в портовому передмісті. Але ті місця щоразу нагадували йому про хирлявого й хворого на шлунок латвійського капітана, тож Герберт намагався збувати крадене добро де завгодно — на Шіхауґасе, на Гакельверк, на Бюрґервізен — скрізь, тільки не у Фарвасері, де хутра пішли б як по маслу. Отож збут нашої здобичі затягувався так, що товари з гастрономічних крамниць зрештою перекочовували на кухню до матінки Тручинської, і Герберт подарував їй чи, правильніше сказати, спробував подарувати їй навіть каракулеву муфту.