Та коли в тридцять другому році я вибрався на Ярусну вежу і своїм голосом потрощив вікна у фойє Міського театру, Ніобу — люди називали її «Зеленою дівкою» або просто «Зеленавкою» — ще за багато років до того, хвалити Бога, винесли з камери тортур на вежі. Якби не це, то ще хтозна, чи пощастило б мені вчинити такий успішний напад на ту класичну будівлю.
З камери тортур, яка тримала Ніобу в шорах, її забрав і, відразу після утворення Вільного міста, перевіз до щойно заснованого Музею морського судноплавства його директор, чоловік заїжджий і необізнаний. Невдовзі той запопадливий директор помер від зараження крови — він заробив його, прикріплюючи табличку з написом, що тут виставлено галіонну фігуру, яка відгукується на ім'я Ніоба. Його наступник, обачний знавець міської історії, вирішив знов виселити Ніобу з музею. Він надумав подарувати цю небезпечну дерев'яну дівку місту Любеку, й тільки завдяки тому, що любекці того дарунка не прийняли, містечко на річці Траве, якщо не брати до уваги його цегляних церков, досить щасливо пережило бомбардування.
А Ніоба, або ще «Зеленавка», так і лишилася в музеї й за якихось неповних чотирнадцять років його історії довела до скону двох директорів — але не того обачного, той перевівся кудись-інде, — загибелі у неї в ногах літнього священика, насильницької смерти одного студента Технічного інституту, двох старшокласників з гімназії св. Петра, які тільки-тільки успішно поскладали іспити на атестат зрілости, і чотирьох надійних, переважно одружених музейних доглядачів.
Усіх їх, зокрема й студента, знаходили з просвітленим обличчям, а в грудях у кожного стримів один із тих гострих предметів, які трапляються лише в Музеї морського судноплавства: різаки для вітрил, абордажні гаки, гарпуни, вишукано карбовані гостряки списів із Золотого берега, голки, якими зшивають вітрила. І тільки другий старшокласник скористався спершу власним складаним ножиком, а вже потім — звичайним шкільним циркулем, бо незадовго до його смерти всі гострі речі в музеї або взяли на ланцюги, або поховали під скло.
Після кожного такого смертельного випадку криміналісти з комісії, що розслідувала вбивства, заявляли про трагічне самогубство, проте в місті, ба навіть на сторінках газет, зринали твердження про те, нібито до цього «доклала рук Зелена дівка». На Ніобу падали серйозні підозри в тому, що це вона спроваджувала на той світ чоловіків і хлопців. Розгоралися дебати, газети, щоб люди мали змогу вільно обмінюватися думками, відводили темі «Ніоба» окремі колонки; писалося там про фатальні історії. Міська влада заявляла, що все це — пережитки минулого й забобони: ніхто, мовляв, і не подумає вживати якихось необачних, нерозважливих заходів, поки не буде доказів, що тут діється справді щось загадкове.
Отож та зелена дровиняка й далі лишалася оздобою Музею морського судноплавства, позаяк і Краєзнавчий музей в Оліві, й Міський музей на Фляйшергасе, й Будинок-музей бюргерських зібрань, присвячених пам'яти короля Артура, відмовилися дати притулок цій ласій на чоловіків німфоманці.
У музеї бракувало доглядачів. Стерегти дерев'яну діву відмовлялися не лише доглядачі. Навіть відвідувачі й ті оминали залу з цією бурштиноокою. Тривалий час за ренесансними вікнами, що надавали скульптурі з такими пропорційними формами сприятливе бічне освітлення, панувала тиша. Зеленавка збирала на собі пил. Прибиральниці сюди вже й не зазирали. Фотографи, колись такі надокучливі — один із них невдовзі після того, як клацнув галіонну фігуру, помер хоч і природною, та, з огляду на той знімок, усе ж таки підозрілою смертю, — отож фотографи вже не робили з лампою-спалахом світлин того смертоносного творіння й не надавали їх газетам Вільного міста, Польщі, Німецького райху, а то й Франції; ба більше, вони познищували в своїх архівах усі портрети Ніоби й надалі знімали тільки приїзди і від'їзди всіляких президентів, глав держав та королів на вигнанні й жили очікуванням запланованих заходів — виставок свійської птиці, партійних з'їздів у райху, автомобільних перегонів та весняних повеней.
Так воно й було, поки Герберт Тручинський, який не бажав уже кельнерувати й нізащо в світі не хотів іти в митники, у мишачо-сірій уніформі музейного доглядача сів на шкіряний стілець під дверема до тієї зали, що її люди називали «Зеленавчиною світличкою».
Уже першого робочого дня я провів Герберта до трамвайної зупинки на Макс-Гальбе-плац. Я дуже за нього тривожився.
— Вертай додому, Оскарчику. Я не можу взяти тебе з собою.
Але я з барабаном і паличками так настирливо стовбичив перед очима свого старшого товариша, що він зрештою сказав: