Ополудні Герберт вийшов надвір. З коробки зі сніданком, яку матінка Тручинська напхала так, що вона ледве закрилася, він дістав мені бутерброда — два окрайці хліба, намазані смальцем і з кров'янкою в палець завтовшки посередині. Їсти я не хотів, і він підбадьорливо й машинально кивнув мені головою. Зрештою я таки взявся за той бутерброд, а Герберт, нічого не ївши, закурив сигарету. Перше ніж повертатися до музею, він заскочив до шинку на Бротбенкенґасе й перехилив дві чи три чарки ялівцівки. Поки він пив, я не зводив погляду з його борлака. Щось не до шмиги було мені те, як мій товариш перехиляє ті чарки. І навіть коли він уже давно зник на кручених сходах у музеї, а я знов умостився на гранітну кулю, перед очима в Оскара все ще посмикувався Гербертів борлак.
Пістряво-блідим музейним фасадом поволі проповзав день. Він перебирався від кренделика до кренделика, осідлував німф і роги достатку, поглинав гладких янголів, що пнулися до квітів, робив перестиглими намальовані Грона стиглого винограду, наскочив на сільське свято, погрався там у піжмурки, забрався на повиту трояндами гойдалку, ушляхетнив міських мешканців у шароварах, що саме влаштували торги, схопив оленя, за яким гналися собаки, й нарешті дістався до того вікна на третьому поверсі, котре давало сонцю хоч і не надовго, а проте навік осяяти бурштинове око.
Я неквапно з'їхав із гранітної кулі. Барабан лунко вдарився в покритий плісенню камінь. Від білої обичайки і яскравих язичків полум'я на ній відлущився лак і кількома білими та червоними цятками впав на сходи до тераси.
Мабуть, я саме щось бубонів собі під ніс — проказував молитву чи якусь лічилку, принаймні невдовзі до музейного порталу підкотила машина невідкладної допомоги. Перехожі вишикувалися обабіч входу. Оскарові пощастило прослизнути разом із санітарами досередини. Сходи нагору я знайшов швидше, ніж санітари, хоч після стількох нещасливих випадків у музеї вони мали б усе ж таки знати, як там розташовані зали.
Побачивши Герберта, я мало не зареготав. Мій товариш висів на Ніобі спереду — він надумав з тою дровинякою злягтися! За його головою її голови не було видно. Руками він обхопив її здійняті догори й перехрещені руки. Сорочки на ньому не було. Згодом її знайшли ретельно згорненою на шкіряному стільці під дверима. Спину в Герберта вздовж і впоперек укривали рубці. Я перечитав те письмо й перелічив карби. Не бракувало жодного. Але й натяку на нову мітку теж не видно було.
Санітари, що ринули до зали невдовзі після мене, ледве відняли Герберта від Ніоби. Пойнятий жагою, він зірвав з ланцюга двосічну корабельну сокиру з коротким сокирищем, одне її лезо ввігнав у дерев'яну Ніобу, а на друге, беручи ту бабенцію, нахромився сам. Угорі Гербертові ще пощастило щільно злитися з нею, а ось унизу, де в нього й досі вперто й безглуздо стриміло з розстебнутих штанів, йому так і не пощастило знайти, куди кинути свій якір.
Герберта накрили ковдрою з написом «Міська невідкладна допомога», і Оскар, як і щоразу, коли щось утрачав, повернувся до свого барабана. Він не кидав гамселити кулаками по блясі навіть тоді, коли музейні службовці вивели його із «Зеленавчиної світлички» сходами вниз, а тоді відвезли поліційною машиною додому.
Навіть тепер, у цьому лікувально-опікунському інтернаті, Оскар, пригадуючи ту спробу плоті покохатися з деревом, мусить давати волю кулакам, щоб іще раз поблукати по краяній-перекраяній, строкатій спині Герберта Тручинського, поблукати твердим і чутливим лабіринтом рубців, який усе передбачає й провіщає, все перевершує своєю твердістю й чутливістю. Немовби незрячий, перечитує Оскар письмена на тій спині.