Аж тепер, коли Герберта відірвали від тієї глухої до кохання різьбленої дровиняки, входить Бруно, мій санітар, і вся його схожа на грушу голова — саме втілення відчаю. Він обережно забирає з барабана мої кулаки, чіпляє ту бляшанку на лівий стояк у ногах мого залізного ліжка, поправляє на мені ковдру.
— Але ж пане Мацерат, — застерігає він мене, — якщо ви так гучно гупатимете в барабан, то десь іще почують, що тут гупають у барабан аж надто гучно. Чи не бажаєте ви зробити перерву чи хоч би барабанити трохи тихіше?
Що ж, Бруно, я спробую продиктувати своїй бляшанці ще один, уже тихіший розділ, хоч саме ця тема ревіла б ревом зголоднілого оркестру.
Віра, Надія, Любов
Був собі колись один музикант, звали його Майн, і він чудесно грав на трубі. Мешкав той Майн на п'ятому поверсі будинку з помешканнями на винайм, під дахом, тримав чотирьох кішок, одну з яких звали Бісмарк, і від рання до смеркання прикладався до пляшки з ялівцівкою. І випивав він доти, доки біда змусила його прохмелитися.
Нині Оскар ще не годен по-справжньому повірити в передвістку. А тим часом уже й тоді багато що віщувало біду, яка натягала щораз більші чоботи, й у щораз більших чоботях простувало чимдалі розгонистішою ходою з наміром рознести біду по всіх усюдах. І саме в цей час помирає мій товариш Герберт Тручинський, помирає від рани в грудях, якої йому завдала одна дерев'яна бабера. А ось сама бабера не помирає, ні. Її опечатують і переносять до музейного запасника — буцімто на реставрацію. Одначе біду до запасника не сховаєш. Разом зі стічними водами біда потрапляє до каналізації, проникає в газогінні труби, приходить у кожен дім, і ніхто з тих, хто ставить каструлю на синювате полум'я, навіть не здогадується, що супчик його вариться на біді.
Коли Герберта ховали на Аанґфурському кладовищі, я вдруге побачив Пришелепка Лео, з яким познайомився на кладовищі у Брентау. І всім нам — матінці Тручинській, Густі, Фріцові й Марії Тручинській, гладкій пані Катер, старому Гайландту, який на свята різав для матінки Тручинської Фріцових кролів, моєму гаданому батькові Мацерату, що великодушно, намагаючись якомога виставити це напоказ, узяв на себе добру половину похоронних витрат, а також Янові Бронському (цей Герберта навряд чи й знав, а прийшов тільки задля того, щоб на нейтральній кладовищенській території побачитися з Мацератом, а може, й зі мною), — всім нам Пришелепко Лео, пускаючи слину й подаючи тремтячу руку в білій, укритій пліснявою рукавичці, плутано висловлював співчуття, в якому важко було відрізнити радість від горя.
Та коли рукавичка Пришелепка Лео трепетно пурхнула до музиканта Майна, який прийшов наполовину в цивільному, наполовину у формі штурмовика, явилася ще одна передвістка майбутньої біди.
Злиняла рукавичка скинулася вгору й попливла над могилами, потягнувши за собою Лео. Пролунав його крик, одначе те, що уривками слів зависало на кладовищенських кущах, було аж ніяк не співчуття.
Від трубача Майна ніхто не відступав. І все ж у гурті тих, хто прийшов на похорон, цей чоловік, якого впізнав і вшанував своєю увагою Лео Пришелепко, стояв осібно, знічено вовтузячись зі своєю трубою, яку приніс із собою вмисне і на якій так чудесно вигравав перед цим над Гербертовою могилою. Атож, просто-таки чудесно, бо Майн заздалегідь хильнув ялівцівки, чого вже давно не робив, бо смерть однолітка Герберта взяла його глибоко за душу, тоді як мене й мого барабана ця смерть змусила замовкнути.
Був собі колись один музикант, звали його Майн, і він чудесно грав на трубі. Мешкав той Майн на п'ятому поверсі будинку з помешканнями на винайм, під дахом, тримав чотирьох кішок, одну з яких звали Бісмарк, і від рання до смеркання прикладався до пляшки з ялівцівкою, аж поки — якщо не помиляюся, наприкінці тридцять шостого чи на початку тридцять сьомого року — вступив до оркестру при кінному загоні штурмовиків і там, уже як трубач, почав трубити хоч і грамотніше, проте вже не так чудесно, бо, нацупивши на себе шкіряні рейтузи, мусив зректися ялівцівки й дудіти в свою бляшанку тільки на тверезу голову й то гучно.
І коли в штурмовика Майна помер товариш його юности Герберт Тручинський, з яким вони у двадцяті роки входили спершу до комуністичної молодіжної групи, а згодом платили членські внески «Червоним соколам», коли Герберта опускали в могилу, Майн схопивсь і за трубу, й за пляшку з ялівцівкою воднораз.
Бо грати він хотів чудесно, а не тверезо, бо, навіть сидячи верхи на гнідому, не втратив музичного слуху, а тому, вже на кладовищі, хильнув іще ковток і, навіть граючи, не скидав із себе цивільного плаща, накинутого поверх уніформи, хоч спершу мав намір трубити на кладовищенській землі в коричневому мундирі, що-правда, простоволосий.