Був собі один музикант, який повбивав чотирьох своїх котів, запхав їх до ящика на сміття й пішов з дому навідати друзів.
Був собі один годинникар, який задумливо сидів край вікна і спостерігав, як музикант Майн запхав до ящика на сміття щось у мішку з-під картоплі й пішов із двору, але невдовзі потому накривка на ящику зі сміттям почала підійматись і помалу підіймалася дедалі вище й вище.
Були собі чотири коти, і одного особливого дня — вони пахли тоді особливо різко — їх повбивали, повкидали до мішка з-під картоплі, а мішка запхали до ящика зі сміттям. Але коти, одного з яких звали Бісмарк, були ще не зовсім мертві — вони, як і всі коти, виявилися живучими. Отож вони заворушилися в мішку, внаслідок чого накривка на ящику зі сміттям піднялась, і годинникар Лаубшад, що й далі в задумі сидів край вікна, мимоволі запитав себе: «А вгадай, що в тому мішку, якого музикант Майн запхав до ящика зі сміттям?»
Був собі один годинникар, і він не міг спокійно дивитись, як у ящику зі сміттям щось ворушиться. Отож вийшов годинникар зі свого помешкання на другому поверсі, попростував у двір, підняв накривку на ящику зі сміттям і дістав мішка з чотирма побитими, але ще живими котами, щоб їх виходити. Проте вже вночі коти повмирали у нього на руках, і йому не лишилося нічого іншого, як звернутися зі скаргою до товариства захисту тварин, членом якого він був, а на додачу ще й повідомити керівництву місцевої партійної групи про знущання над тваринами, яке завдає шкоди партійній репутації.
Був собі один штурмовик, який убив чотирьох котів, а позаяк коти поздихали не зовсім, то вони його викрили, а один годинникар на нього доніс. Справа дійшла до суду, і штурмовикові довелося сплатити штраф. Окрім того, цей випадок обговорили й самі штурмовики, і нашого штурмовика Майна за негідну поведінку із штурмових загонів вигнали. І хоч наш штурмовик у ніч з дев'ятого на десяте листопада тридцять восьмого року, ту саму ніч, яку згодом назвали «кришталевою», виявив особливу хоробрість, підпалюючи вкупі з рештою штурмовиків синагогу на Міхаелісвеґ у Ланґфурі, а також докладав зусиль, коли другого ранку треба було випатрати кілька заздалегідь позначених крамниць, рішення вигнати його з лав штурмових загонів, попри всі його старання, лишилося без змін. За нелюдське знущання над тваринами його розжалували й викреслили зі списків. Аж через рік йому пощастило вступити до ополчення, яке згодом перейшло під оруду частин СС.
Був собі бакалійник, який одного дня в листопаді замкнув крамницю, бо в місті щось коїлося, взяв свого сина Оскара за руку й поїхав п'ятим трамваєм до Ланґґасівської брами, бо там, як і в Сопоті та Ланґфурі, горіла синагога. Власне, вона вже майже згоріла, й пожежники пильнували тільки, щоб вогонь не перекинувся на сусідні будівлі. Перед руїною люди в уніформі й у цивільному зносили на купу книжки, священні речі й диковинні тканини. Потім ту купу підпалили, і бакалійник, скориставшись нагодою, відігрів біля того громадського вогню свої пальці й свої почуття. А ось його син Оскар, бачачи, який натхненний і заклопотаний батько, непомітно вшився й подавсь у бік Цойґгауз-пасажу, бо потерпав за долю своїх біло-червоних барабанів з лакованої бляхи.
Був собі один торговець іграшками, і звали його Сиґізмунд Маркус, і з-поміж іншого продавав він і бляшані барабани, покриті білим та червоним лаком. А Оскар, про якого ми щойно згадували, був основним покупцем тих бляшаних барабанів, бо таку він мав роботу — барабанити й без бляшаного барабана не міг жити, не міг і не хотів. Тим-то він і подався від охопленої вогнем синагоги до Цойґгауз-пасажу, бо там мешкав той, хто доглядав його барабани. Одначе застав він доглядача в такому стані, в якому той уже не міг торгувати барабанами надалі й на цьому світі взагалі.
Це вони, ті самі піротехніки, від яких я, Оскар, сподівався втекти, вже навідалися переді мною до Маркуса, вмочили пензлі у фарбу, написали зютерлінським шрифтом навскіс на вітрині «єврейська свиня», потім — мабуть, невдоволені власним почерком — висадили підборами чобіт вітрину, і тепер про прізвисько, яким вони наділили Маркуса, можна було тільки здогадуватись. Знехтувавши дверима, вони ввійшли крізь розбиту вітрину до крамниці й заходилися там по-своєму, як це вміли робити лише вони, забавлятися іграшками.
Коли я так само, як і вони, ввійшов до крамниці крізь вітрину, то ще застав їх за тими забавами. Декотрі з них поспускали штани й понакладали бурих ковбас, в яких ще було видно неперетравлений горох, на вітрильники, мавпочок, що грали на скрипочці, й на мої барабани. Всі вони скидалися на музиканта Майна, носили, як і він, форму штурмовиків, але самого Майна серед них не було, як і десь інде не було, звісно, тих, що оце були тут. Один із них дістав кинджала й заходився розпорювати лялькам животики, і коли з тугенько напханого тільця, з ручок та ніжок сипалася сама тирса, він щоразу розчаровано опускав руки.