Я потерпав за свої барабани. Мої барабани їм не сподобалися. Перед їхньою люттю моя бляха була безпорадна, вона впала навколішки й принишкла. А ось Маркус від їхньої люті сховався. Але з ним побажали побесідувати, тільки стукати в його конторку не стали, а просто виламали двері, хоч вони були й незамкнені.
Торговець іграшками сидів за своїм письмовим столом. На рукавах його темно-сірого повсякденного костюма були, як завжди, нарукавники. Лупа на плечах свідчила про те, що шкіра під чубом у нього хвора. Один із них — на всіх його пальцях були голівки лялькової трупи з героєм Касперлє на чолі — штовхнув Маркуса дерев'яною головою бабусі Касперлє. Але заводити розмову з крамарем було вже пізно, як уже пізно було його й ображати.
На столі перед ним стояла склянка; він випив її до дна зі спраги, і та спрага пойняла його, певно, саме тієї миті, коли всіма скалками скрикнула вітрина його крамниці, й у роті в нього враз пересохло.
Був собі один барабанщик, і звали його Оскар. Коли в нього забрали торговця іграшками й розгромили крамницю того торговця, Оскар збагнув, що для барабанщиків заввишки як гномик — а він був саме такий — настають тяжкі часи. Тож він, виходячи з крамниці, вигріб з купи уламків одного цілого-цілісінького й два лише трохи пошкоджені барабани; обвішаний ними, він ступив за поріг, щоб на Вугільному базарі пошукати батька, який, мабуть, уже шукав сина й сам. Тим часом цей листопадовий день хилився до вечора. Біля Міського театру, неподалік від трамвайної зупинки, стояли віруючі жінки і змерзлі потворні дівчата, вони роздавали якісь релігійні книжечки, збирали в бляшані кухлики гроші й тримали на двох жердинах плаката зі словами з Першого послання Святого апостола Павла до коринтян, глава тринадцята. «Віра, Надія, Любов», — спромігся прочитати Оскар і почав гратися цими словами, як ото жонглер грається пляшками: легковір'я, бути при надії, любов — не картопля, не втрачай надії, любовний трикутник, віроломний напад. Невже ти віриш, що завтра буде дощ? Цілий легковірний народ вірив у Діда Мороза. Але Дід Мороз насправді виявився газівником. Я вірив, що це пахне горіхом і мигдалем. А пахло газом. Скоро настане перша передріздвяна неділя, принаймні я в це вірю. Спочатку відкрутять кран у першу неділю, потім у другу й нарешті в четверту, як ото відкручують газовий кран, щоб вірогідно запахло горіхами й мигдалем і щоб усі лускунчики й далі спокійно вірили. У що?
У те, що він іде! Він уже йде! І хто ж це прийшов? Маленький Ісус, Спаситель? Чи то небесний газівник із газометром під пахвою, який без угаву цокає? І він прорік: «Я — спаситель цього світу, без мене ви навіть не зварите їсти». І він виявився поступливим, і запропонував прийнятну ціну, й повідкручував свіжоначищені газові краники, й пустив у труби Святого Духа, щоб можна було зварити голуба. А ще він роздавав горіхи й мигдаль, і їх одразу лускали, і з них теж ішов дух і газ, отож легковірам не важко було в насиченому голубуватому повітрі в усіх газівниках перед універмагами побачити Дідів Морозів і немовлят Ісусиків — будь-яких завбільшки й на будь-які гроші. І тоді вони повірили в єдинорятівний газовий завод, який своїми газометрами, що показували то вищий, то нижчий тиск, символізував долю й за помірну плату влаштовував ті передріздвяні неділі, в які багато хто вірив у прийдешнє Різдво, однак напружені святкові дні спромоглися пережити лише ті, кому забракло припасів мигдалю та горіхів, хай навіть усі й вірили, нібито їх вистачить.
Та після того, як виявилося, що віра в Діда Мороза — це просто віра в газівника, люди спробували не зважати на послідовність у Посланні Святого Павла до коринтян і почати з любови. Казали: «Я тебе люблю, ох, як я тебе люблю! А ти себе теж любиш? Чи любиш ти мене? Скажи, ти справді мене любиш? Я себе теж люблю». І від такої безмежної любови вони називали одне одного «редисочками», любили редиску, кусали одне одного, одна редиска з любови відкушувала редиску в другої. Вони розповідали одне одному історії про дивовижну, неземну, але й про земну любов між редисками й, перше ніж укусити, шепотіли — палкі, спраглі й свіжі: «Скажи, редисочко, ти мене любиш? І я себе люблю».
Та після того, як вони з любови повідкушували одне в одного редиски, а віру в газівника оголосили державною релігією, після Віри й визначеної наперед Любови в крамниці залежалася, не знайшовши попиту, лише третя складова Послання до коринтян: Надія. І вони, ще хрумкаючи редиску, горіхи й мигдаль, уже плекали надію, що скоро настане кінець, і можна буде або розпочати все спочатку, або взятися за те саме, або після завершальних акордів, або ще під час завершальних акордів — так чи так, але з надією, що кінцю скоро настане кінець. Хоча чому саме кінець, і досі не знали. Лише мали надію, що кінець настане скоро, вже завтра, тільки ще, слід надіятись, не сьогодні, бо що ж вони робитимуть, коли кінець настане так зненацька? А коли кінець таки настав, вони хутенько обернули його на сповнений надій початок, бо в цій країні кінець — це завжди початок і надія в будь-якому кінці, навіть остаточному. Адже в Святому Письмі сказано: поки людина не втратила надію, вона у сповненому надій кінці знов і знов розпочинатиме все спочатку.