Коли Марія, недовго засиджуючись і не надто стомлюючи мене, вже зібралася була йти, вона прихопила з собою й стару бляшанку, яку я побив, поки описував спину Герберта Тручинського, дерев'яну галіонну фігуру й тлумачив (можливо, трохи свавільно) Перше послання Святого Павла до коринтян, — прихопила, щоб у нас у підвалі покласти її до решти використаних бляшанок, які свого часу прислужилися моїм почасти діловим, почасти особистим справам.
Перше ніж піти, Марія сказала:
— Знаєш, а місця в підвалі лишилося вже небагато. Просто не знаю, куди зсипати картоплю на зиму.
Я тільки всміхнувся й пустив повз вухо бідкання хатньої господині, що промовляла Маріїними вустами, а тоді попрохав її занумерувати, як і належить, чорним чорнилом барабана, що відслужив своє, й перенести
занотовані мною на аркушику паперу дати й короткі відомості про його життєвий шлях до отого загального зошита, який уже багато років висить на внутрішньому боці дверей у підвалі й про мої бляшанки знає все, починаючи від сорок дев'ятого року.
Марія покірно кивнула головою, поцілувала мене на прощання й пішла. Їй і досі важко збагнути мою любов до порядку, ця любов її навіть трохи лякає. Маріїні побоювання Оскар добре розуміє, йому й самому не втямки, чому ця педантичність змушує його колекціонувати побиті барабани. До того ж він і тепер не хотів би, щоб та гора брухту лишалася в картопляному підвалі їхнього помешкання в Більку. Адже він по собі знає, що діти зневажливо ставляться до колекцій батьків, отож і його син Курт, діставши колись спадщину, на всі ті барабани в кращому разі просто махне рукою.
Тоді що ж мене спонукає кожнісінькі три тижні звертатися до Марії з проханням, яке, коли його щоразу виконувати, призведе до небажаних наслідків: наш підвал виявиться переповненим, і не буде куди засипати на зиму картоплю?
Невідчепна ідея, яка тепер нагадує про себе чимдалі рідше і яка полягає в тому, що, може, коли-небудь один із музеїв зацікавиться моїми понівеченими інструментами, виникла в мене ще тоді, як у підвалі зібралося їх уже кілька десятків. Виходить, причину моєї пристрасти до колекціонування слід шукати не тут. Скоріше — і що глибше я замислююся, то більше в цьому переконуюсь — в основі моєї колекціоманії лежить дуже простий комплекс: настане такий день, коли бляшані барабани скінчаться, стануть дивиною, опиняться під забороною, їм загрожуватиме знищення. Настане такий день, коли Оскарові доведеться ще віднести декотрі з барабанів, не надто побитих, до бляхаря, щоб той полагодив їх і допоміг мені завдяки тим залатаним ветеранам пережити жахливі безбарабанні часи.
Десь так, хоча, звісно, й іншими словами, визначають причину моєї манії збирати і лікарі в цьому лікувально-опікунському інтернаті. А фройляйн доктор Горнштетер навіть поцікавилася, який саме день можна вважати днем народження мого комплексу. І я досить однозначно назвав їй десяте листопада тридцять восьмого року: саме того дня я втратив Сиґізмунда Маркуса, який тримав склад із моїми барабанами. Коли навіть уже після смерти моєї бідолашної матусі мені стало дуже нелегко одержати вчасно новий барабан — адже візити щочетверга до Цойгауз-пасажу самі собою припинились, а Мацерат про мої інструменти дбав абияк, а Ян Бронський заходив до нас усе рідше й рідше, — то не важко уявити, наскільки безнадійнішим стало моє становище після того, як крамницю торговця іграшками розгромили, а вигляд її господаря, що сидів за прибраним письмовим столом, переконливо показав мені: жодного барабана Маркус тобі вже не подарує, Маркус уже не торгує іграшками, Маркус на віки вічні порвав ділові стосунки з фірмою, яка досі виробляла й поставляла для тебе такі гарненькі, лаковані біло-червоні барабани.
Однак тоді мені ще не хотілося вірити, що зі смертю торговця іграшками завершився й той ще досить радісний період гри — я просто вигріб собі з купи руїн, на які обернулася Маркусова крамниця, одну цілу й дві трохи погнуті на краях бляшанки, відніс ту здобич додому й гадав, що так подбав про своє майбутнє.
Ці інструменти я беріг, мов зіницю ока, барабанив рідко, тільки коли припікало аж-аж-аж, узагалі вже не брав до рук барабана пополудні й, хай і над силу, навіть за сніданком, хоч потім уже цілий день ходив сам не свій. Оскар звикав жити аскетом, він схуд, його показували докторові Голацу і його асистентці, сестрі-жалібниці Інзі, що ставала дедалі кістлявішою. Вони давали мені ліки солодкі, кислі, гіркі й узагалі позбавлені смаку, в усьому звинувачували мої залози, які, на думку доктора Голаца, своєю гіперабо гіпофункцією навперемін негативно впливали на моє здоров'я.